Державних підприємств не має бути
Державних підприємств не має бути! Відповідну тезу як політику уряду озвучив заступник міністра економіки України Олексій Соболев під час круглого столу у Верховному суді при обговоренні законопроєкту №6013 про скасування Господарського кодексу, який передбачає відповідні зміни щодо форми державних і комунальних підприємств.
Так, на запитання, в чому Мінекономіки вбачає необхідність перезапустити систему саме зараз, заступник міністра відповів: «Зараз загальна політика Кабінету міністрів у тому, що державних підприємств не має бути. Цей механізм перетворення, що у держави не має бути державних підприємств, уже відбувається шляхом передачі підприємств на приватизацію і виведення їх із державного сектору до приватного».
За його словами, для стратегічних підприємств триває політика перетворення їх на акціонерні товариства, а також в літку минулого року було прийнято закон про пришвидшену приватизацію та розпродаж державних активів під час війни...
Шефиня пана Соболева перша віцепрем'єрка-міністерка економіки Юлія Свириденко радісно заявила: «У державній власності має залишитися менше 100 підприємств»!
Найпопулярніший аргумент-догма владних неоліберальних реформаторів: держава — неефективний власник. Справді, держава не може бути ефективним власником дрібних торговельних закладів тощо. Однак такі великі державні корпорації-монополісти, як «Нафтогаз», «Укрзалізниця» чи «Енергоатом», можуть заробляти десятки мільярдів гривень для державної скарбниці.
Приклади для наслідування можна знайти в усьому світі, наприклад, у провідних країнах ЄС, таких як Німеччина, Франція, Норвегія, Швеція, або ж у Китаї чи Ізраїлі та арабських країнах…
У чому відмінність? Насамперед у ставленні. У країнах ЄС, Китаї існує повага до держави і державного майна. Працювати у державній корпорації престижно.
В арабських країнах робота в державних чи державно-приватних компаніях — це найбажаніша кар'єра, там працюють найкращі фахівці й управлінці.
У таких країнах державні корпорації — це фундамент, на якому тримається економіка.
Питання в мотивації та меті керівного персоналу держпідприємств, а у нас влада призначає не професійних, а лояльних, не порядних, а завідомих шахраїв.
Добре, а що ми лишатимемо у власності держави? Чи уряд має план її економічного розвитку на роки і впевнено може сказати вже зараз, які компанії стануть нам у пригоді через десяток років, а які не будуть потрібні взагалі ніколи? Навряд прискорена приватизація — шлях до стратегічних цілей, але й її тактичні цілі дивні.
Запитання до урядовців: кому під час війни дістануться за безцінь українські державні активи?..
Невже не очевидно, що в умовах війни та важкої економічної кризи в Україну не прийде західний інвестор, тому за приватизовані об’єкти держава не отримає їхньої реальної ринкової вартості! Їх купуватимуть окремі сумнівні типа внутрішні «інвестори» за ті сміхотрворні суми за які домовляться з корумпованими чиновниками. Зважаючи, що жодних ефективних механізмів контролю концентрацій у нас досі немає, як нема і прискіпливого контролю над походженням коштів, такий розпродаж точне не піде на користь нашій економіці, та й суспільству.
Саме тому більш логічним було б встановлення мораторію на приватизацію державних об’єктів і підприємств на час війни.
Наші ж горе-реформатори часто повторюють неоліберальну догму «менше держави»…
Проте «менше-більше держави» чи співвідношення між приватною і державною формами власності — це питання, яке кожна окремо взята держава має вирішувати самостійно, виходячи зі своїх конкретних умов і можливостей та з урахуванням історичного досвіду й менталітету свого народу. Цю думку підтверджує досвід розвинених держав. Співвідношення форм власності склалося скрізь по-різному, наприклад, у Франції 33% державної власності, в Німеччині — 30, у Великій Британії — 25, у США — 22%. В Україні частка державної власності становить менш як 10%...
Проте нашим горе-«реформаторам» і цього забагато, вони планують залишити в державній власності менше 100 підприємств!
Сьогодні у світі більшість учених, які займаються проблемами власності, дотримуються ідеї багатогранності, різноманіття форм власності.
Протягом усієї історії людства змінювалися способи праці, форми та типи власності. Лише одне залишилося незмінним: вирішальна роль праці в житті людини.
Оскільки людина не може існувати й бути людиною поза межами громадянського суспільства та держави і, отже, у відриві від проблем взаємодії праці та власності, то найбільш продуктивно вона працюватиме тоді, коли всі форми власності — приватна, колективна та державна — будуть рівноправними та взаємодіючими.
На жаль, у результаті «реформ» в Україні відсутні як раціональна структура виробництва, так і ефективний власник. За оцінками Інституту економіки та прогнозування НАНУ, більшість приватизованих підприємств значно погіршили фінансовані показники, в результаті приватизації в Україні відбулося не підвищення ефективності, а пограбування майна і виведення капіталу в офшори... Ефективного власника так і не отримали.
У наших владних реформаторів весь час виходить не приватизація і корпоратизація , а приХватизація і корПАРАЗИТація державного майна...
Давно вже доведено, що простий розпродаж державних активів автоматично не забезпечує трансформації в ефективну приватну власність!
Чи можливе «автоматичне», без втручання держави, забезпечення таких співвідношень між працею і формами власності, щоб зростав добробут населення? Ні. Таке може статися тільки за активного втручання в цей процес сильної, демократичної держави, яка діє в інтересах усього суспільства, де встановилися співпраця і злагода, зумовлені війною і соціальною необхідністю.
У ринковій системі прибуток стимулює пошук замовлень, контрактів і бажання успішно їх виконати. При цьому прибуток ще не зумовлений самим фактом володіння власністю. Саме тому простий продаж державних активів не може автоматично забезпечити трансформацію в ефективну приватну власність.
Приватизація, що проводилася і проводиться в Україні, не враховує регулюючого механізму, який використовується в розвинених країнах Заходу. Більш того, оскільки запровадження приватної власності засноване на ідеології переваги приватної власності над державною, то будь-яке регулювання власності державою в процесі трансформації відкидалося як таке, що суперечить самій ідеї.
Західна юриспруденція уникла такого висновку завдяки розширеному та гнучкішому тлумаченню прав власності, що створило умови для підтримки регулюючих функцій держави в цьому процесі та сприяло подоланню економічних криз.
Ці обставини дають тепер змогу зрозуміти невдачу неефективної стратегії тотальної приватизації, яка зводилася до простого механічного процесу переходу від державної власності до приватної.
Контракти розширюють зміст власності. Їх можна розглядати як форму власності та управління. Власність, яка задовольняє умовам комплексу прав, стає ефективною власністю.
У Конституції Україна проголошена демократичною, соціальною, правовою державою. А соціальній державі необхідно відрегулювати і постійно зберігати баланс у досягнутому рівні життя кожної окремої людини, не допускаючи появи ні супербагатіїв-олігархів, ні жебраків. Саме тому в створенні численного середнього класу криється гарантія стабільності сучасного суспільства. А державні «розпродажі» у війну цьому точно не допоможуть.
У соціальній державі праця і придбана внаслідок добросовісної праці ефективна власність визначають місце і роль людини в суспільстві, її соціальний та юридичний статуси. Ніколи, а тим паче зараз, не варто повторювати помилок початку ринкових реформ, коли власність набувалася не в результату праці, а внаслідок шахрайського перерозподілу державної власності, злочинності та корупції.
Можливим варіантом розв’язання сучасних складних проблем України є врахування успішного європейського досвіду реформ, а саме — орієнтація на змішану економіку, на соціально-орієнтований капіталізм та активне державне регулювання, а це потребує жорсткої відповідальності владної еліти за наслідки реформ під час війни.
