Підсудність господарським судам позовів до відповідачів - нерезидентів

Глобалізація економічних відносин та їхній розвиток впливає на питому вагу спорів, ускладнених іноземним елементом. Попри усі негаразди українських судів, судитися в Україні для наших резидентів може бути набагато зручніше та дешевше, аніж в іноземних судах. Саме тому український бізнес часто стикається з питанням щодо можливості звернення до господарського суду з позовом до іноземного суб’єкта господарювання.

Можливість сторін зовнішньоекономічного договору обирати суд якої держави буде вирішувати спори між ними є однією зі складових права на доступ до правосуддя. Разом з тим, якщо виходити лише з загального правила визначення територіальної підсудності, то звернення до суду в Україні з позовом до іноземного відповідача є неможливим, адже його місцезнаходження закордоном. У той же час, аналіз розгляду судами позовів до відповідачів-нерезидентів свідчить про те, що такі випадки зустрічаються, однак практика не є стійкою та послідовною.

Поясненням цьому є те, що законодавство щодо визначення підсудності такої категорії справ неодноразово змінювалося, що не відповідає потребам міжнародних економічних відносин, а саме стабільності і передбачуваності механізмів судового захисту для бізнесу.

Для дослідження того чи має все таки можливість позивач - резидент звернутися до господарського суду з позовом до відповідача - нерезидента відповідно до чинного законодавства, вважаємо за необхідне здійснити невеличкий екскурс в історію цього питання.

Форпост гарантії

Вперше питання про підвідомчість спорів за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності було врегульовано в однойменному Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який, зокрема, визначив, що такі справи можуть розглядатися арбітражними судами України, якщо це прямо не суперечить чинним законам або передбачено міжнародними угодами. З 1991 року в ст. 38 цього Закону лише двічі вносилися зміни, які не змінили її суті. До сьогоднішнього дня згадана норма є форпостом законодавчої гарантії того, що спір з іноземним елементом може бути вирішений в судах України. Однак, положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» носять загальний характер і не конкретизують, які саме спори підлягають вирішенню в судах України: в яких нерезидент виступає позивачем, є відповідачем чи обидва випадки.

Суперечливий старт

На зорі незалежності процесуальне законодавство України начебто однозначно вирішувало питання територіальної юрисдикції таких спорів. На сьогодні складно уявити, але ст. 14 Арбітражного процесуального кодексу України в редакції, яка діяла до 1993 року, передбачала, що спори, які виникали в процесі зовнішньоекономічної діяльності повинні вирішуватися Вищим арбітражним судом України як судом першої інстанції у межах підвідомчості спорів арбітражним судам. В подальшому, зміни до процесуального закону призвели до того, що спори з іноземним елементом, могли вирішуватися як Вищим арбітражним судом України, так і арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя у межах їх підсудності.

Однак, ці положення зводилися нанівець практикою їхнього застосування. Так, роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України № 01-6/1025 від 21.09.1993 р. нижчестоящим судам було вказано, що вони не вправі приймати до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, коли чинним законодавством, у тому числі міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України передбачене інше. До останніх, в той час, можна було віднести лише нечисленні міжнародні договори, зокрема Угоду про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 р., яка підписана державами-учасницями СНД і двосторонні договори про правову допомогу. На жаль, за відсутності міжнародного договору, зазначеного роз’яснення Вищого арбітражного суду було достатньо для неможливості розгляду в Україні позову до відповідача-нерезидента.

Отож, оскільки в господарському процесуальному законодавстві відсутній інститут договірної підсудності, то судова практика 1990-х – початку 2000-х виходила з того, що існуючі норми врегульовують виключно ситуації, коли позивачем є іноземний суб’єкт господарювання, а відповідач, створений за законодавством України.

«Нульові» з обмеженими можливостями

У подальшому ситуація лише загострилася, адже 05.07.2001 р. такий підхід було інкорпоровано в Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України).  З одного боку, в ст. 123 для іноземних суб'єктів господарської діяльності було передбачено національний режим судового процесу. Однак, з іншого боку, в ст. 124 було прямо визначено, що «Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача на території України». Єдине пом’якшення передбачене тією ж статтею полягало в допустимості розгляду справи господарським судом, якщо іноземне підприємство чи організація мала на території України філію, представництво чи нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Наступними роз’ясненнями президії Вищого господарського суду України № 04-5/608 від 31.05.2002 р. було ще раз акцентовано увагу на тому, що місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності. Тобто, попри відсутність прямої вказівки в ГПК України, угода сторін про договірну підсудність, якщо можливість її укладення витікала з положень міжнародного договору, була підставою для порушення провадження господарськими судами. Однак, якщо сторони не дотримувалися вимог міжнародного договору, правил виключної підсудності або до прикладу неправильно зазначали назву суду, то суддя мав відмовити у прийнятті позовної заяви як такої, що не підлягає розгляду в господарських судах України.

Паросток надії

Цікаво, що на короткий час з ГПК України прибрали обмеження, яке містилося в ст. 124 про те, що розгляд справ за участю нерезидентів можливий лише, якщо місцезнаходження відповідача – Україна. Натомість, було передбачено, якщо відповідач не має представництва на території України, то територіальна підсудність має визначатися за місцезнаходженням позивача. Так само відповідні застереження було виключено з роз’яснень президії Вищого господарського суду № 04-5/608 від 31.05.2002 р. Однак, такі прогресивні зміни на законодавчому рівні проіснували недовго – лише з 01.01.2004 р. по 17.07.2004 р. Надалі і аж до початку 2010 року в ГПК України знову містилося обмежувальне процесуальне регулювання, яке не передбачало можливості звернення з позовом до нерезидента.

Для порівняння, до 2010 року ст. 112 Цивільного процесуального кодексу України наділяла сторони правом самостійно визначити в договорі територіальну підсудність справи, чого ніколи не було передбачено правилами арбітражного (господарського) процесу. З огляду на це, лише пріоритетність у застосуванні положень міжнародних договорів тривалий час була єдиною можливістю для договірної підсудності справ за позовом до відповідача - нерезидента господарським судам України.    

Позитивна динаміка

В 2005 році набрав чинності Закон України «Про міжнародне приватне право», згідно з п. 1 ч. 1 ст. 76 якого «Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом … якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків [виключної підсудності], передбачених у статті 77 цього Закону». На відміну від процесуального законодавства, зазначене положення Закону України «Про міжнародне приватне право» є незмінним ось уже майже 15 років. Очевидно, що положення матеріального закону надало новий імпульс питанню договірної підсудності, загостривши колізію з процесуальним законом, який тривалий час стримував його реалізацію.

Попри неоднозначну судову практику, все частіше саме положення зазначених вище норм матеріального права, а не процесуального закону гарантували доступ до вирішення спорів з нерезидентами в Україні. Приміром, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в постанові від 17.04.2007 р. у справі № 3-1058к07, керуючись Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і Законом України «Про міжнародне приватне право», підтвердила юрисдикцію господарського суду у справі за позовом до нерезидента. Також, Верховний Суд України наголосив, що підсудність судам України справ з іноземним елементом не визначається виключно моментом відкриття провадження у справі, тому рішення іноземного арбітражу, яке було прийнято після прийняття ухвали про порушення провадження у справі не впливає на можливість господарського суду розглянути спір. До слова, даний правовий висновок актуальний і сьогодні.

При цьому зазначене правило поширюється на випадки, коли сторони вирішили змінити договірну підсудність після відкриття провадження. Незважаючи на це, господарський суд уповноважений продовжити розгляд справи, що відповідає змісту ч. 2 ст. 31 чинного ГПК України. Тобто, для реалізації договірної підсудності найважливішою стадією є відкриття провадження, адже подальші дії поза судовим процесом за загальним правилом не впливають на повноваження господарського суду завершити розгляд розпочатої справи.

Переломний момент

Крига скресла і з 2010 року для процесуального регулювання підсудності справ за участю нерезидентів характерна певна лібералізація. Так, до 15.12.2017 р. ст. 124, а після цього і до сьогодні ст. 366 ГПК України передбачають, що така підсудність «визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України». Тобто, законодавець, виключивши умову про обов’язкове місцезнаходження відповідача на території України, врегулював відносини відсиланням до інших нормативно - правових актів.

Втім, аналіз судової практики свідчить, що саме після 2010 року розпочалися суттєві зрушення у допустимості договірної підсудності. Господарські суди України почали активно визнавати власну юрисдикцію у спорах до відповідачів - нерезидентів за наявності укладеної пророгаційної угоди.

Першопричиною для такого висновку судів зачасту стають положення міжнародних договорів, стороною яких є Україна. На сьогоднішній день, двосторонні та багатосторонні міжнародні договори у сфері правової допомоги та правового співробітництва укладено з 195 країнами світу, що значно розширює горизонт для укладення пророгаційних угод. Саме тому, сторони могли і можуть домовлятися про передачу спорів судам України, якщо таке право передбачено міжнародним договором. На сьогодні, все менше, однак ще декілька років тому досить часто, господарські суди відмовлялися порушувати провадження, якщо в договорі сторони не визначили конкретного суду або зазначили його назву неправильно, як-от: «суди України» або «Господарський суд України». Наведене свідчить про позитивні зрушення судової практики, коли замість «форми» на авансцену виходить «суть», що безумовно підтверджує статус України як правової держави в очах світового товариства.

Разом з тим, ключовим є те, що з 2010 року п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» почав повноцінно застосовуватися, адже ГПК України більше не обмежував його реалізацію випадками, коли відповідач був іноземним суб’єктом господарювання. Зважаючи на це, безвідносно до існування міжнародного договору, за допомогою пророгаційної угоди сторони змогли реалізовувати домовленість про передачу спорів на вирішення судам України, у тому числі й тих, в яких відповідачем є нерезидент.

Рецепт успіху

Вимушені констатувати, що неврегульованість питання в ГПК України, до сьогоднішнього дня супроводжує дискусії під час укладення договорів у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Незважаючи на різноманітність підходів в судовій практиці, аналіз останньої надає можливість запропонувати декілька рекомендацій, дотримання яких зможе забезпечити судовий розгляд спору з відповідачем-нерезидентом в Україні.

Перш за все, згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» в договорі необхідно передбачити, що спори підсудні судам України. При цьому така домовленість сторін має не порушувати правил виключної підсудності справи та не суперечити іншим імперативним нормам (ст.ст. 14, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Щодо того чи повинні сторони в своїй угоді визначати конкретний суд, до якого слід звертатися у випадку виникнення спору, то проаналізовані судові рішення свідчать про те, що це є допустимим, але не обов’язковим. Достатньо часто господарські суди відкривають провадження саме за місцезнаходженням позивача, адже в договорі сторони не визначили конкретного суду. Вочевидь така практика є виправданою, адже найтісніший зв’язок територіальної підсудності і підстави розглядати справу в Україні має господарський суд за місцезнаходженням позивача, оскільки інша сторона, як правило, взагалі немає зв’язку з Україною. Як вже зазначалося на початку статті, в першій половині 2004 року в ГПК України діяло аналогічне правило визначення підсудності, тому вважаємо доцільним врахувати цей позитивний історичний досвід і доповнити чинну ст. 366 ГПК України відповідним положенням.

Рекомендуємо також сторонам визначити матеріальне право України як таке, що врегульовує їхні відносини за договором. У дійсності вибір матеріального права не впливає на юрисдикцію спору, однак численні судові рішення свідчать про те, що суди часто розпочинають, а інколи навіть обмежують мотивування висновку про підсудність саме цим положенням договору. На нашу думку, правильність подібних висновків є суперечливою, адже український суд у випадку домовленості сторін може застосувати право іноземної держави. Іншими словами, вибір іноземного матеріального права не впливає на договірну підсудність спору судам України, якщо сторони так домовились. Втім, якщо немає необхідності, то пропонуємо уникати таких суперечностей, аби не ускладнювати вирішення спору. В той же час, вибір матеріального права України слугуватиме додатковим аргументом на користь того, що ефективний захист порушених прав можливий в судах України.  

Страхувальний трос

На додачу, для мінімізації ризиків відмови у відкритті провадження, сторони можуть визначити в договорі місце його виконання. Відповідно до ч. 5 ст. 29 ГПК України наведене дозволяє позивачу, звертатися до господарського суду також за місцем виконання договору. У такому разі, під час спору сторони можуть фактично обійтися без інституту договірної підсудності.

Окремо слід розглянути випадок, коли в результаті визначення місця виконання договору і вибору сторонами суду, спір може бути розглянутий в різних судах України. Наприклад, місцем виконання договору сторони визначили порт в м. Одеса, але спори домовилися вирішувати за місцезнаходженням позивача в Господарському суді м. Києва. На нашу думку, однозначний пріоритет має договірна підсудність, адже місце виконання договору не можна автоматично прирівнювати до місця вирішення спору. Визначення місця виконання договору дозволяє лише обґрунтовувати альтернативну підсудність за вибором позивача, у той час як договірна підсудність – це конкретне волевиявлення сторін щодо вибору суду.

Висновки   

Підсумовуючи, хотілося б наголосити, що національний режим для іноземних суб’єктів господарювання не може обмежувати права українських резидентів – на вирішення судами України зовнішньоекономічних спорів. На жаль, історії господарського судочинства відомі такі періоди, однак після 2010 року стан справ істотно покращився. Попри обмежувальне, а згодом бланкетне регулювання в процесуальному законодавстві, положення міжнародних договорів були і є підставою для укладення пророгаційної угоди.

На додачу, ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» надають контрагентам можливість передбачити підсудність спорів судам України. У разі укладення сторонами пророгаційної угоди про передачу спору на вирішення судам України, господарські суди матимуть повноваження вирішувати такий спір, незважаючи на те, що де-юре підсудність справ з відповідачем-нерезидентом не врегульована в ГПК України. До того ж, рекомендуємо сторонам в угоді визначати конкретний господарський суд, адже процесуальний закон наразі не врегульовує питання територіальної підсудності позову до відповідача - нерезидента, що може створити додаткові складності в обгрунтуванні юрисдикції.

Вважаємо, що законодавцю необхідно передбачити в ГПК України правило територіальної юрисдикції спору, якщо відповідач не має місцезнаходження в Україні, а інші положення кодексу не дозволяють вирішити питання. Судова практика та історичний досвід підказують, що у такому разі підсудність має визначатися за місцезнаходженням позивача.