Я не ставлю під сумнів Конституцію України. І якщо в ній вже записано з 7 лютого гарячого виборчого 2019 року, що Україна тримає стратегічний курс на набуття повноправного членства в Організації Північноатлантичного договору, я буду сумлінно слідувати цим курсом. Тим не менш, з огляду на професійний досвід та життєвий шлях, не припиню аналізувати те, чи є фундаментальна незмінність та сувора визначеність цього курсу, закарбована в Основному Законі, найкращим вибором для нашої країни на зараз та на майбутнє. І які ризики потрібно оцінювати та враховувати дипломатам, політикам та державним діячам, щоб слідування цим курсом якнайкраще відповідало національним інтересам України.

Саме на такі роздуми наштовхує дипломатичний та економічний конфлікт між декількома найбільш потужними країнами-членами НАТО: США, Великобританією та Францією з приводу створення партнерства AUKUS та фактичною відмовою Австралії (на користь США та Британії) від замовлення у Франції будівництва підводних човнів більш ніж на $60 млрд.

Драматичні деталі цього скандалу зараз є топ-темою для світових ЗМІ. І це зрозуміло: адже мова йде про країни, які сукупно забезпечують майже 40% видатків НАТО. Саме до якого Україна наразі тримає стратегічний курс. На жаль, поки що я не побачив притомної реакції нашого МЗС на ці події. Не кажучи вже про якісь проактивні ініціативи відомства. Тому сформулюю ключові, на мою думку, виклики, які можуть постати перед Україною з огляду на розвиток подій.

По-перше, цей конфлікт може означати для України зменшення уваги з боку Франції (і можливо – що й Німеччини також) до проблем врегулювання конфлікту на Сході. Тобто – до стагнації Нормандського формату взагалі. Тим самим може ще більше підсилитися залежність зовнішньої політики України від рішень та вказівок Вашингтону. Що фактично анулює будь-які залишки суб’єктності України у вирішенні проблеми реінтеграції окупованих територій.

По-друге, наслідком такого «позиціонування» України може стати поглиблення напруженості у відносинах з Китаєм та погіршення позицій українського промислового експорту до цієї країни. Бо контекстом створення партнерства AUKUS, як стверджують експерти-міжнародники, яким я довіряю, якраз і є спроба протистояти зростаючому впливу Китаю в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Відключити

По-третє, ці події здатні здетонувати суспільний запит на можливе коригування євроатлантичних устремлінь України у напрямку створення чи участі в інших - локальних, регіональних військово-політичних союзах. Які будуть грунтуватися, може, і на більш «вузькому», але й більш чутливому для України бекграунді – спільна протидія країні, яку цей союз не тільки вважає агресором, але й члени якого у осяжній історичній ретроспективі потерпали від дій цієї країни-агресора.

І, нарешті, цей конфлікт вкотре продемонстував, що Україна має скласти свою оптимальну траекторію у глобальному світі. Який, як зазначила нещодавно президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен, вступає у еру гіперконкурентоздатності, в епоху регіонального суперництва та переорієнтації уваги великих держав одна на одну. І у цьому світі Австралія, незалежно від того, яка саме країна чи компанія стане її зовнішнім контрагентом у програмі розвитку підводного флоту, прагматично сповідує пріоритет підтримки насамперед власної економіки. Адже австралійський уряд неодноразово підкреслював, що основною метою його діяльності є максимальне залучення національної промисловості до Програми розвитку підводного флоту та збереження суверенного контролю над цією стратегічною обороною галуззю. Це – непоганий для України приклад «економічного націоналізму» та сталості інтересів держави.

Сподіваюся, що ці виклики не залишаться поза увагою нашої молодої та експресивної дипломатії. І суспільство отримає нагоду пишатися її ефективністю.