"Європейський" Цивільний кодекс для України: міфи vs реальність

Ще під час PR-заходів з приводу 15річчя набуття чинності Цивільного кодексу України представниками цивілістики виказувалися пропозиції щодо необхідності рекодифікації цивільного законодавства з метою його осучаснення та приведення до «європейських стандартів». Зміна політичного режиму весни-літа 2019 р. посприяла тому, що одним з останніх розпоряджень колишнього складу Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 р. № 650 було утворено «робочу групу» щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України. Звісно, самих цивілістів мало цікавить рекодифікація цивільного законодавства, основна мета ідеологів цього «процесу» - пошук можливостей скасування Господарського кодексу України. В обґрунтуванні до вказаного розпорядження знов сфальшовано (вже за традицією) тенденції оновлення цивільного законодавства в державах-членах Європейського Союзу. Тобто видано бажане за дійсне. Зокрема, вказується, що «зусиллями провідних світових фахівців знайдені найоптимальніші правові норми для багатьох сфер приватноправових відносин. Такі норми втілено у численних міжнародних документах з уніфікації приватного права. На їх основі в європейських країнах розпочалася найновіша модернізація (й одночасно гармонізація) національних цивільних кодексів і приватноправових доктрин. Таким чином, світова (особливо європейська) тенденція до уніфікації та гармонізації приватноправового регулювання слугує вагомим чинником сучасної рекодифікації (оновлення) цивільних кодексів багатьох країн». Це відверта неправда.

Перейдемо до справжнього європейського досвіду. Провідну роль у кодифікаційних процесах європейського права складало саме договірне право. Звісно, тут во главу кута ставилося завдання уніфікації на європейському рівні договірних правовідносин з метою полегшення реалізації однієї з фундаментальних засад єдиного ринку – вільного пересування товарів всередині Європейського Союзу. Очевидно, що на сьогодні європейським академічним співтовариством не було створено більш-менш прийнятного варіанта (проєкту) ні кодексу європейського договірного права, ні єдиного європейського цивільного кодексу, навіть, на рівні теорії або будь-якої завершеної концепції, визнаних інституціями ЄС як робочими. Отже, європейський досвід без прикрас свідчить про обмежені можливості інструментарію цивілістики в упорядкуванні «всіх без винятку» майнових та пов’язаних з ними відносин в економіці (як в її приватному, так і в публічному секторах). Більш того, в 2015 р. група юристів та експертів, в т.ч. з Міністерства юстиції Латвії, прийшла до висновку про необхідність доповнення саме окремого Комерційного закону розділом про комерційні угоди. На думку ініціаторів, регулюючий вплив Комерційного закону (не плутати з нашим викривленим сприйняттям терміну «комерційний») без частини про комерційні угоди буде неповним.

Головним завданням комерційного права (в Латвії, звісно) визнано спрощення та прискорення комерційного обігу, та паралельне забезпечення стабільності такого обігу. До речі, в преамбулі Господарського кодексу України задекларовані схожі цілі. Далі. Умови про угоди в Цивільному кодексі Латвії стосуються … не всіх суб’єктів права, а в основному – приватних осіб, котрі не є комерсантами (суб’єктами господарювання в нашій правовій традиції). Тобто, за результатами конструктивної дискусії в Латвії прийшли до висновку про необхідність окремого (спеціального) регулювання господарського («комерційного») обігу. Ну а ми, звісно, підемо «своїм шляхом» до ЄС?

Тобто, цей приклад нам доводить тезу про те, що договірне право може (і повинне) розглядатися поза цивільно-правовими конструкціями, як і конституційний за своєю природою інститут власності, «прихватизований» цивілістикою. Логічним є питання про місце договірного права в системі права Європейського Союзу? Чи його місце серед спільних європейських цивільних норм? Звісно, серйозним викликом формуванню спільного європейського загального договірного права («спеціальне» договірне право щодо укладання окремих угод в окремих галузях спільного ринку, наприклад, в енергетичні сфері, аграрно-промисловому комплексі тощо, і без того сконцентроване у окремих директивах та регламентах інституцій ЄС та навряд чи відносяться до актів цивільно-правового регулювання) було англійське звичаєве право (право Англії та Уельсу, передусім). Однак, після наміру Великобританії вийти із ЄС (BREXIT), дана проблема, мабуть, втратить свою гостроту, що, гадається, може просунути роботу з уніфікації (а може й кодифікації) європейського договірного права. Прийнято виділяти дві школи щодо проблеми уніфікації європейського права – оптимісти та песимісти. Головним оптимістом називається Рейнхард Зіммерман – директор Інституту Макса Планка в Гамбурзі (ФРН), спеціаліст з німецького цивільного права, автор численних робіт (в т.ч. статті «Європейський характер англійського права»), в яких проаналізовано переваги континентального та англійського права. Лідером школи песимістів названо професора П`єра Леграна, який раніше викладав в Гамбурзі, а в дійсний час – в Парижі. За походженням він канадець, добре знайомий з правом французьких канадців (яке історично було засноване на французькому праві), а також з загальним правом своїх англомовних співвітчизників. Його позиція полягає в тому, що правові системи, не дивлячись на те, що вони знаходяться по сусідству всередині Європейського Співтовариства, «ніколи не можуть зблизитися, яким би це не було бажаним, оскільки глибокі різниці, які існують між звичайним та цивільним правом на епістемологічному рівні, нездоланні» [Caenegem R.C. van. The unification of European year: a pipedream? Europ. rev. 2006. Vol. 14, No. 1. P. 33-46.]. Та чи таке вже однакове цивільне право - «звичаєве право громадянських стосунків» - Німеччини та Франції? Італії та Польщі? Іспанії та Данії? Навряд чи. Чи варто тоді казати про створення Єдиного Цивільного кодексу ЄС та до яких «стандартів» ЄС прагнуть «розробники» ідеї наближення цивільного законодавства до відповідників ЄС? Який відповідник братимуть за взірець?

Навіщо нам тоді «нав’язують» думку про можливість все врегулювати в рамках ЦК, коли той же європейський досвід каже нам про неможливість практичної реалізації у, навіть, перспективі, такого кроку? На відміну від господарського (економічного публічного) законодавства ЄС, яке формується у відповідності до законів економіки та інтересів різних суб’єктів, і не знає кордонів та «національних особливостей» в умовах феномену глобалізації. Господарське законодавство в більшому ступені адаптивне до глобалізаційних процесів, що ми можемо бачити на прикладі спроб створення єдиного договірного права ЄС (поза цивільних кодексів!) або розвитку права міждержавних організацій та об’єднань (наприклад, право СОТ). А в нас саме в процесі імітації дискусії стосовно скасування Господарського кодексу спливло питання про те, що спеціальне регулювання договірних відносин не є потрібним для правозастосування та можна обійтися лише загальними нормами Цивільного кодексу. Це приклад нічого іншого як реалізації власних нездорових амбіцій окремими представниками цивілістики. Також це свідчить про банальну нездатність довести на практиці доцільність формування європейського договірного права в структурі, наприклад, єдиного європейського цивільного кодексу. Тоді «втискування» господарського договірного права в Цивільний кодекс України (як це часто відбувається) залишаючи при цьому у ГК України лише відсилочні норми, видається не зовсім обґрунтованим. Нащо йти «проти вітру» європейських тенденцій (тенденцій правового забезпечення договірних відносин в державах-членах ЄС)? А негативний досвід у створенні Єдиного Цивільного кодексу ЄС з огляду на певні зобов’язання в рамках Угоди про асоціацію ми повинні теж враховувати. Інструментарій науки господарського права все ж надає нам можливість врегулювати весь спектр господарських договірних відносин за принципом «як вони є», з виділенням можливостей формулювання будь-яких положень договорів при додержанні вкрай широких обмежувачів такої поведінки суб’єктів господарювання (суспільний інтерес тощо). Цивільно-правова наука теж не «сиділа склавши руки» і, уловивши подібну тенденцію, спробувала сформулювати свою візію ситуації. Результатом цього стало невдале положення ч. 3 ст. 6 ЦК України про те, що «Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами». Так можуть відступати від актів законодавства ці сторони чи ні? Нащо ці двоповерхові конструкції? Звісно, для безладу та свавілля в економіці та мінімізаторства податкових зобов’язань, як показала практика.

Але європейський досвід йде дещо іншим шляхом, не в останню чергу з-за чого так і не з’явилася можливість прийняти хоча б рамковий Цивільний кодекс ЄС. Господарський обіг легко уніфікувати, а для цивільного обігу (обіг товарів та/або послуг тільки між громадянами з метою задоволення власних, особистих потреб, відповідно до класичного предмету цивільного права, а не його деформованого сучасного відповідника у ЦК України) характерні майже неподоланні традиції в кожній державі-члені ЄС. І, навіть, голопуюча глобалізація не здатна поки що нівелювати традиції відносин між громадянами, які складалися століттями. Основою інтеграції в ЄС стало саме економічне публічне (господарське) законодавство, є її локомотивом і сьогодні.

Однак, не дивлячись на це, під модним трендом «європеїзації» правової системи України на розгляд Верховної Ради України 04.12.2019 р. було подано законопроект з гучною назвою «Про внесення змін до Цивільного та Господарського кодексів України щодо приведення у відповідність до законодавства Європейського Союзу в частині вимог до торгівлі на внутрішньому ринку» (реєстр. № 2529). Вказаним проєктом Закону пропонується доповнити ст. 712 ЦК України «Договір поставки» та додати ст. 267-1 ГК України відсилочного до ЦК змісту.

По-перше, договір поставки – переважно господарсько-правовий інститут, тобто логіки у внесенні доповнення саме в ЦК не простежується. Доцільніше саме цю норму розмістити в Господарському кодексі.

По-друге, при нормопроєктуванні застосовано класичний цивілістичний прийом надмірної прив’язки Господарського кодексу до Цивільного, що потім використовується як привід для пожвавлення псевдонаукової дискусії щодо відсутності в Господарському кодексу оригінального нормативного матеріалу.

По-третє, законопроект має занадто гучну назву, але містить всього два доповнення до двох нормативно-правових актів.

По-четверте, авторами неправильно сприйнято текст Директиви Європейського Парламенту і Ради 2011/7/ЄС від 16.02.2011 р. «Про протидію простроченню платежів в торгових операціях», яка стосується платежів в торгових операціях між суб’єктами економічної діяльності (суб’єктами господарювання в нашій правовій традиції) чи між суб’єктами економічної діяльності та органами державної влади (ці платежі обумовлені в контракті, чи встановлені загальними комерційними умовами). Отже, внесення пропонованих змін за умов наявності в Україні спеціального регулювання господарських (в т.ч. комерційних угод) суперечить предмету Цивільного кодексу України (ЦК України не регулює відносини між суб’єктами господарювання!), але цілком вкладається в предмет Господарського кодексу України. Так само невірно сприйнято положення § 1 Глави 30 Господарського кодексу України та § 3 Глави 54 Цивільного кодексу України (ст. 712). Відповідно до ст. 179, 180 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативними актами щодо окремих видів договорів. Це і є саме та «особливість» укладання та виконання господарських (в т.ч. комерційних) договорів, яка має бути врегульованою у Господарському кодексі.

По-п’яте, авторами законопроекту не враховано європейські традиції (див. вище) щодо спеціального врегулювання господарських (в т.ч. комерційних) договорів в Європейському Союзі.

Отже, цей проект є типовим проявом неадекватного сприйняття предметів ЦК та ГК, принципів їх розмежування, тенденцій врегулювання відповідних відносин в Європейському Союзі. Доречними буде внесення відповідної зміни лише до Господарського кодексу України шляхом додання ст. 267-1 ГК України такого змісту, як пропонується до Цивільного кодексу.

Вже лунають ідеї повернення до ЦК «первозданної» (за російськими лекалами) редакції, побудованого за пандектною системою – структурою, яку складають окремі книги (8 од.). І де тут європейські тенденції? При цьому пропонується скасувати Сімейний кодекс України. Очевидно, що скасованим поряд з десятками актів буде й Закон України «Про міжнародне приватне право». Слід нагадати, що однією з умов вступу України в СОТ було прийняття саме окремого Закону «Про міжнародне приватне право». І без того нестійка (з огляду на останні програні справи, наприклад, проти РФ) позиція України в спорах в рамках СОТ може бути послаблена таким кроком.

Чи матимемо ми «Європейський» ЦК (а краще за все – Український ЦК), чи нам знову готують «російську матрьошку» (за влучним виразом проф. Г.Л. Знаменського) під трендовими гаслами? Останні вислови та нормативні ініціативи надають підстав вважати, що під модним трендом «європеїзації цивільного законодавства» нас готують до повернення в «обійми» російської (панімперської) цивілістики. А це означатиме додання до гасел «руського міру» «одна мова, одна віра, один народ» і такого гасла, як «одна правова система» зі всіма наступними наслідками зразка 2014 р.