Досліджуючи матеріали та коментарі до них у соціальних мережах можна вцілому сформувати відношення громадянського суспільства до людей, якізалишились на окупованій території в силу різних соціально-побутових обставин,але почали приймати активну участь у візуальному наповненні процесів такзваного «державного будівництва» на окупованих територіях АР Крим, Донецької таЛуганської областей. Це й такзвані «медіа персони» («експерти», «науковці», «громадські активісти» тощо), і «державніслужбовці» нижчих ланок (для «топів» є окрема стаття в Кримінальному кодексіУкраїни), «керівники» захоплених підприємств. Звісно, загальноприйняте світовоюпрактикою (і міжнародним правом) поняття «колабораціонізму» надто широке, таквключає навіть тих, хто забезпечував спроби легітимації створених окупаційною владоюорганів управління шляхом участі у так званих виборах, псевдореферендумах тощо.
9 березня 2017 року народним депутатом України І.О. Лапіним («Народнийфронт») на розгляд Верховної Ради подано проект Закону про заборону колабораціонізму (реєстр. № 6170). Метою законопроектуавтор визначив заборону колабораціонізму у всіх його формах та встановлення кримінальноївідповідальності за співпрацю з російською окупаційною владою в АвтономнійРеспубліці Крим, місті Севастополі та на тимчасово непідконтрольних органам влади України територіях окремихрайонів Донецької та Луганської областей. В обґрунтуванні до проекту авторнаводить аргументи щодо актуальності, які не викликають жодних зауважень: сьогодні українське суспільствовсе більше хвилює питання співпраці з російськими окупантами на територіїКримського півострову та окремих районів Донецької і Луганської областей, яківнаслідок гібридної війни, що її Російська Федерація веде проти України,тимчасово не контролюються українською владою. Склалася ситуація, коли нашівійськові ціною власного життя і здоров’я захищають суверенітет і територіальнуцілісність на сході України, окремі громадяни успішно співпрацюють та ведутьбізнес з російською окупаційною владою, збільшуючи свої статки.
Відповідно до статті 1 законопроекту № 6170 колабораціонізм – співпраця громадянина України зросійською окупаційною владою та створеними чи підтримуваними РосійськоюФедерацією незаконними збройними формуваннями в Автономній Республіці Крим тамісті Севастополі, а також на тимчасово непідконтрольних органам влади Українитериторіях окремих районів Донецької та Луганської областей. Дане визначення є половинчастим,та потребує подальшої деталізації у наступному визначені у вказаній статті. Цестосується поняття «російська окупаційнавлада», під якою автор пропонує розуміти систему органів, створенихРосійською Федерацією або за сприянням Російської Федерації на територіїАвтономної Республіки Крим, міста Севастополя, на тимчасово непідконтрольнихорганам влади України територіях окремих районів Донецької та Луганськоїобластей, а також незаконні організації на зазначених територіях, представникицих органів та незаконних організацій. Однак, обидва приведених визначень євкрай недосконалими з точки зору юридичної техніки: базове визначенняколабораціонізму має бути самодостатнім та містити у собі інші акценти,наприклад, на відношенні громадянина України до свого діяння (свідомий вчинок,вчинок під примусом тощо). Колабораціонізм слід визначати як усвідомлене,добровільне і умисне співробітництво громадянина України з ворогом (окупантом,країною-агресором тощо), в його інтересах і на шкоду своїй державі (вполітичній, інформаційній, економічній та інших сферах). При цьому в багатьохвипадках відповідно до законодавства іноземних держав склад злочинуколабораціонізму входить до складу злочину «державна зрада». Наведеневизначення в законопроекті не чітко розмежовує положення статті 111 «Державназрада» Кримінального кодексу України. Також автором пропонується доповнитичинний КК України статтею 111-1 «Колабораціонізм». Отже, можна зробитивисновок, що автором було обрано невдалу модель забезпечення відповідальностіза таке діяння як колабораціонізм. Як зазначалося вище, колабораціонізм це,насамперед, свідома співпраця. З огляду на наведене мною визначення колабораціонізму,з урахуванням вже наявного складу злочину «державна зрада», слід сконцентруватиувагу на тому, що відповідальність за колабораціонізм має забезпечити недопуск винниху такому діянні осіб до реалізації політичних та/або економічних прав (з оглядуна сферу співпраці з окупантом). Мається на увазі співпраця (оформлення,наприклад, фактичних трудових відносин) громадянина з органами «влади» псевдоутвореньпід контролем Російської Федерації, зайняття посад, які підпадають підвизначення «службова особа» (у розумінні Примітки до статті 364 КК України). Неслід оминати питання притягнення до відповідальності за колабораціонізм і «керівництва»суб’єктів господарювання всіх форм власності, в тому числі і тих, що зайняливідповідні «посади» внаслідок так званої «націоналізації» у фейкових псевдодержавнихутвореннях «ЛДНР» під контролем РФ. Особливу увагу, а може і виокремити вокремий склад злочину, слід приділити особам, задіяним у пропаганді та введеннів оману місцевого населення. Це, як правило, за власними спостереженнями,робітники «створених» телерадіокомпаній (передусім журналісти та редактори), «науковіпрацівники» так званих «державних наукових установ», створених на базізахопленого окупантами майна Національної академії наук України, які єнезмінними активними учасниками різноманітних пропагандистських заходів під контролемта за сценарієм РФ, викладачі ВУЗів, створених на базі відповідного захопленогоокупантами майна, працівники шкільних та дошкільних закладів, які так самовикористовуються в пропагандистській діяльності.
Нагальним питанням у цьому зв’язку є створення реєстру колаборантів як публічної бази даних за прикладом проекту «Миротворець»,який концентрується на військових злочинцях (в т.ч. іноземцях) та «держслужбовцях»фейкових органів так званої влади. Це буде запобіжником від подальшої участітаких осіб у громадському, науковому, економічному чи політичному життіУкраїни.
Загалом, явище колабораціонізму мало місце в усіх точках застосуванняспособів ведення гібридних війн на території республік колишнього СРСР(Молдова, Грузія, Азербайджан тощо). Не виключено, що у разі виникненняполітичного або збройного протистояння в так званих потенційно небезпечних регіонах(Північ Казахстану, Республіка Білорусь) з точки зору активізаціїсепаратистського руху під впливом ідеології «Руського міра» (однак маючи замету впливу на зовнішню та внутрішню політику, інтеграційну та економічну політикусусідніх держав), будуть створюватися окупаційні адміністрації під виглядом «органіввлади» в різних сферах: від економіки і соціального забезпечення населення доорганів пропаганди, «безпеки» тощо). При цьому міжнародне право з цього питаннязастигло у своєму розвитку на рівні кінця 40-х років минулого століття після розгромуФашистської Німеччини та процесів щодо покарання осіб, які сприяли тапідтримували відповідні профашистські політичні режими, наприклад, у Франції.Концепція ведення гібридного конфлікту у питанні розгортанняколабораціоністського руху на окупованих територій значним чином запозичена(звісно, перероблена і адаптована до вимог часу та суспільства із наявнимирозвиненими засобами комунікації: телебачення, радіомовлення, преса, інтернет,соціальні мережі тощо) у Фашистській Німеччині, має на меті створення ілюзії «державності»з метою надання легалізації окупованих територій на міжнародному рівні(введення їх у міжнародне правове поле із відповідним прагненням виключення РФз усіх переговорних процесів, судових справ тощо), наявність широкого колабораціоністськогопрошарку на окупованих територіях це один з вимірів сучасного гібридногоконфлікту та дуже серйозна проблема для України у разі деокупації таких територійяк в економічній, так і політичній сферах.
В цілому, законопроект відповідає соціальним запитам громадян України щодопокарання за колабораціонізм на окупованих територіях, хоча і потребує ґрунтовногодоопрацювання, приведення до міжнародних зобов’язань (зокрема, до МінськихУгод), однак він є потрібним запобіжником (превентивним заходом) щодо боротьби зтаким явищем як колабораціонізм у майбутньому, приведення політичної системикраїни у рівновагу, зняття соціальної напруги та попередження дестабілізаціїполітичної системи територій у разі їх звільнення (деокупації). Слід зауважити,що в Україні занадто повільно розробляються та приймаються подібні проекти недивлячись на їх актуальність та соціальний запит. Розробка, прийняття тареальне впровадження таких проектів має бути поштовхом для оновленняміжнародного права з питань попередження та засудження колабораціонізму нарівні, наприклад, ООН. Досвід України є в цьому плані унікальним та можеслугувати моделлю для розробки відповідних міжнародно-правових документів. Однакцю роботу МЗС не ініціює навіть на рівні експертних консультацій, нажаль.