Вже довгий часполітичне життя в Україні вирує довкола парламентсько-урядової кризи, подолатияку неможливо, насамперед, без формування нової коаліції. Відповідний процесдопускає безліч суто політичних маневрів, однак його інституціонально-правовірамки є обмеженими, що не допускає примату політичної доцільності над законом.Тож варто зосередитися на основних юридичних дороговказах для формування новоїпарламентської більшості в умовах, що склалися.
У статті 83 Конституції України зазначено, що «засади формування, організації діяльності та припинення діяльностікоаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюютьсяКонституцією України та РегламентомВерховної Ради України » . Окрім згаданих в тексті Основного Закону джерел, слід окремо вказати і нарішення Конституційного Суду України, ухвалені з цього приводу.
Отже, Конституція мовить, що у ВерховнійРаді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формуєтьсякоаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народнихдепутатів України від конституційного складу Верховної Ради, тобто щонайменше226 осіб. При цьому створення коаліції чітко регламентується у часі – протягоммісяця з дня відкриття першого засідання парламенту, або протягом місяця з дняприпинення діяльності коаліції депутатських фракцій. А так як народні депутативід Радикальної партії нещодавно таки відкликали свої підписи під коаліційноюугодою, парламентська більшість припинила існування де-факто і де-юре. Сьогодніж триває зворотній відлік часу, по закінченню якого у Верховній Раді маєз’явитись нова коаліція. Щоправда, з точки зору букви закону, якщо остання нез’явиться протягом місяця, жодних юридичних наслідків це не матиме, аджеКонституцією передбачено лише право Президента розпустити за таких умовпарламент, яким глава держави може скористатися або ні. Тому відсутність новоїкоаліції через місяць не означатиме автоматичного розпуску Верховної Ради іоголошення дострокових парламентських виборів. Принаймні цього не гарантуєзакон.
Відтак на даний момент увага парламентарів сконцентрованадовкола того, як сформувати нову коаліцію, виходячи з наявних політичних іправових можливостей. На жаль, ця тема стала предметом численних маніпуляцій,що значно ускладнює розуміння і без того складного процесу. Зокрема, багатополітичних сил намагаються підлити масла у вогонь поширенням чуток про«коаліцію на двох», повернення «тушок», формування «коаліції меншості» тощо,спотворюючи тим самим законодавчо апробовані шляхи вирішення політичної кризи.
Передусім, треба сказати, що кількість фракцій, якіформують коаліцію не має жодного значення, і це чітко зафіксовано в текстіКонституції, де вказано, що навіть одна фракція наділяється правами коаліціїдепутатських фракцій, якщо до її складу входить більшість народних депутатів(п. 10, ст. 83 КУ). Тому розмови про коаліцію на двох, на трьох чи на одного немають ніякого сенсу.
Тим часом найбільш делікатною проблемою коаліціади єпитання суб’єктів коаліційної більшості. На даний момент в Україні передбаченояк фракційне, так і індивідуальне членство в коаліції. Зокрема, своїм рішеннямвід 6 квітня 2010 року Конституційний Суд ухвалив, що «окремі народні депутатиУкраїни, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, щоініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у ВерховнійРаді України». Своє рішення КСУ обґрунтував наступними аргументами: реалізаціяповноважень Верховною Радою зумовлена не тільки набуттям повноважень народнимидепутатами, а й утворенням у Верховній Раді України коаліції; формуваннякоаліції є обов’язковою умовою повноважності парламенту; ознаками коаліції єнаявність депутатських фракцій, а також більшості народних депутатів відконституційного складу ВР; зміна однієї парламентської більшості на іншуможлива не лише за результатами виборів, а й в залежності від волі більшостінародних депутатів (коли мова йде про припинення діяльності коаліції посередкаденції парламенту); Конституція і Регламент ВР передбачають можливістьперебування у Верховній Раді народного депутата поза депутатською фракцією; Конституціяне обмежує права нардепів самостійно визначатися при прийнятті рішень, в томучислі щодо входження до коаліції – наявність у депутата такого права незалежить від позиції депутатської фракції щодо участі в коаліції. Всі цінюанси, а також представництво народними депутатами українського народу уВерховній Раді, прийняття рішень парламентом лише шляхом особистого голосуваннянародних депутатів, виконання ними своїх обов’язків в інтересах усіхспіввітчизників тавідсутність у частині другій статті 81 Конституції України положень продострокове припинення повноважень народного депутата України у разі виключенняйого зі складу депутатської фракції - все це вказує на всенародний характерпредставництва народних депутатів у Верховній Р аді та наявність у них мандата на вільне його здійснення. Яким би не був політичнийконтекст такого рішення, наведені аргументи важко спростувати, не дивлячись нанаявність протилежного за змістом рішення КСУ від 2008 року.
Крім позафракційних депутатів, які небалотувалися за списками партій чи блоків, до парламентської більшості можутьвходити також депутати, яких було виключено із фракції. Таких парламентарів, навідміну від тих, котрі вийшли з фракції добровільно, політичні партії не можутьпозбавляти мандату за рішенням керівних партійних органів.
Доцільно підкреслити, що, незважаючи наможливість входження до складу коаліції позафракційних депутатів, суб’єктамиформування більшості є виключно парламентські фракції. Це важливо з огляду нате, що без 226 фракційних нардепів створити нову коаліцію неможливо, навітьякщо її готові поповнити ті ж 226 позафракційних народних обранців. Томускільки б фракцій – одна, дві чи п’ять – не взялися формувати нову коаліцію,вони повинні нараховувати у своїх лавах не менше половини депутатів відконституційного складу парламенту.
Насамкінець, треба зауважити, щовсенародний характер представництва депутатського мандату дає нардепам не лишеможливість в індивідуальному порядку поповнювати коаліційну більшість, але йзобов’язує кожного до індивідуальної відповідальності за роботу колективногозаконодавчого органу, яким є український парламент. І якщо сформувати новукоаліцію і дієздатний уряд на її основі у найкоротші терміни – завдання, якевідповідає інтересам всього українського народу, то кожен народний депутат маєвзяти на себе частину цієї місії, а не прикриватися гаслами про те, що долюкраїни вирішують кілька фракцій. Така позиція не відповідає ні совісті, ніКонституції.