Згідно зправилами українського законодавства документи, які дійсні на території більш,ніж однієї країни, повинні бути укладені мовами тих сторін, які берутьбезпосередню участь у його підписанні.
Зпроцесом інтеграції України в європейську спільноту ще більшої актуалізаціїнабули двомовні договори, наприклад: українською та англійською; українською танімецькою; українською та польською мовами. Проте, українським юрисконсультамдосить часто потрапляють в руки договори лише російською мовою. Звідси,враховуючи вище викладене дійсне правило, яке зобов'язує укладати договоримовами тих сторін, які беруть безпосередню участь у його підписанні, виникаєпитання чи юридично правильно укладати договори лише російською мовою? Яквідомо російська мова на щастя ще не затверджена як офіційна державна.Державною мовою, відповідно ст. 10 Конституції, у нас є українська.
Якзавжди вихід із кожної спірної ситуації лежить в нормативно-правовій базі.Отож, що говорять нам на предмет даного питання офіційні нормативні акти?Насамперед варто звернути увагу на Наказ Мінфіну України "Про затвердженняПоложення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку"від 24.05.1995 р. № 88, а також на рекомендації в листі Мінфіну від 22.07.2002р. № 043-512/13-6449, листі від 13.06.2007 р. № 31-34000-10/23-3986/4424, талисті ДПСУ від 05.03.2013 р. № 1284/К/15-3114. В даній нормативно-правовій базівказано, що в первинних документах обов’язковим є використання державної мови –української.
Проте, втой час, як серед юристів, так і серед бухгалтерів залишається спірнимипитанням чи є взагалі Договір первинним документом. Тому для уникнення «зайвих»проблем з контролюючими органами все ж таки бажано укладати внутрішні (в межахУкраїни) договори українською мовою.