Реформа третейського суду або повернення інструменту рейдерів?

Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект Уряду № 3045 від 10.02.2020 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо вдосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів з метою відновлення довіри до третейського розгляду)».

Як зазначають автори законопроекту, метою його прийняття є удосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів шляхом посилення вимог до організацій, при яких можуть діяти постійно діючі третейські суди, та розширення повноважень органів третейського самоврядування.

Утім, поряд із низкою позитивних законодавчих ініціатив, які можуть значною мірою сприяти посиленню принципу законності в діяльності третейських судів та укріпити довіру громадськості до цього альтернативного способу вирішення спорів, проект містить доволі ризикові норми.

Так, безумовно позитивною слід визнати ініціативу щодо посилення вимог до реєстрації постійно діючого третейського суду. У разі прийняття проекту, засновником такого третейського суду зможе стати лише неприбуткова організація, яка зареєстрована як юридична особа та існує протягом не менше ніж п'яти років.

Така неприбуткова організація буде зобов'язана довести можливість організаційного забезпечення діяльності третейського суду, а також обґрунтувати необхідність його утворення.

Відповідність засновника третейського суду вимогам закону має бути підтверджена висновком Третейської палати України.

Є позитивною й ініціатива щодо конкретизації та розширення функцій і повноважень органів самоврядування третейських суддів, а також запровадження електронного документообігу для сторін третейського розгляду.

Навпаки, невдалою, та до певної міри навіть небезпечною є ініціатива щодо усунення чинних законодавчих заборон на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки, а також щодо захисту прав споживачів фінансових установ.

Ситуація полягає в тому, що на початку діяльності третейських судів в Україні таких обмежень не було. І непоодинокими були випадки, коли третейські суди використовувалися для легалізації незаконних схем із нерухомим майном, у тому числі й для реалізації рейдерських схем захоплення майна.

Ще більше довіра до третейських судів впала під час фінансової кризи, коли "кишенькові" третейські суди при банках ухвалювали відверто протиправні рішення про стягнення коштів із позичальників.

На численні порушення почали реагувати органи судової влади, зокрема  Верховний Суд України в своєму листі-узагальненні від 11.02.2009 «Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди», де серед іншого було зазначено таке: "Аналіз рішень третейських судів свідчить, що ці суди часто фактично не  вирішують  спори,  а  в  обхід  передбачених законом процедур  задовольняють  певні  суб'єктивні  інтереси,  нерідко   з порушеннями  при  цьому  прав  третіх  осіб  та держави. Найбільш типовими справами, які розглядають третейські суди, є:

- справи  про  визнання  дійсності  договорів  про відчуження нерухомого майна, при розгляді яких за допомогою третейського суду особи у кращому  випадку  уникають  укладення  таких договорів у встановленій законом нотаріальній формі,  а в гіршому -  фактично  укладаються  договори,  які  не  можуть  бути нотаріально посвідчені у зв'язку з тим, що вони суперечать закону;

- справи щодо визнання права власності на земельні ділянки, у тому  числі про відчуження та визнання права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення;

- спори   щодо   визнання   права   власності   на  самочинне будівництво та на об'єкти незавершеного будівництва,  метою яких є визнання  права  власності  на  самочинно  збудовані або незаконно реконструйовані об'єкти та отримання рішення,  яке б зобов'язувало відповідні органи здійснити дії з його оформлення;

- спори,  метою яких є  захоплення  контролю  над  юридичними особами тощо."

Наслідком всього цього стало прийняття відповідних змін до Закону України "Про третейські суди" (Закон від 05.03.2009 № 1076-VI), яким зазначені категорії спорів, а також трудові спори, корпоративні спори та ряд інших категорій спорів було усунуто з підвідомчості третейських судів.

Слід також відмітити, що законопроект, яким пропонується розширення компетенції третейських судів, на противагу додатковим повноваженням не передбачає жодного посилення відповідальності третейських суддів.

Слід розуміти, що станом на сьогоднішній день дієвий механізм притягнення до відповідальності суддів третейських судів, зокрема в разі прийняття ними завідомо незаконних рішень, фактично відсутній.

Управненій особі залишається лише вимагати скасування рішення третейського суду шляхом подання відповідної заяви до загального суду, в той час як навіть скасування рішення не матиме жодних прямих наслідків для суддів третейського суду.

У той же час, коментованим законопроектом питанню відповідальності третейських суддів за прийняті ними рішення жодної уваги не приділено.

Не приділено уваги в законопроекті і вимогам до осіб, які претендують на функції третейського судді. Слід зазначити, що для прикладу в деяких з країн СНД вимоги до зазначених осіб є значно більш суворими, аніж у вітчизняному законодавстві.

За наведених обставин, ініціатива щодо віднесення до компетенції третейських судів таких суспільно значимих категорій справ, як земельні спори та спори щодо захисту прав споживачів фінансових послуг, є явно передчасною.