Якому бути ТКУ, або хто переймається трудовими правами людей

Здавалося б в Україні є соціальний діалог, вірніше є такий закон, яким це питання має регулюватися. І закони, які зачіпають інтереси населення, мали б узгоджуватися з соціальними партнерами. Але в країні не все відбувається так як треба, закони пишуть як піар, скоріше для теорії, а не для покращення життя людей.  

Ось так і з проектом Трудового кодексу виходить, який самостійно написав народний депутат М.Папієв та про який соціальні партнери взнали лише тоді, коли його було подано до Верховної Ради України. Але й це б не так було б погано, як би це було дійсно направлене на користь людям, адже пан Папієв, який колись очолював Міністерство соціальної політики, як ніхто знає усі проблеми регулювання трудових відносин.  

Ось і виходить, що вирішення проблем людей це одне, а дії депутатів це зовсім інше. Адже не даремно в народі кажуть, що посадове крісло  визначає свідомість людини. На якому кріслі сидить посадовець ним він і думаю.  

Коли людина приходить до влади, вона все робить аби стримати зростання соціальних страндартів, загальмувати їх впровадження,  а якщо в опозиції, навпаки, піариться за їх скоріше введення,  волає за індексацію мінімальних стандартів, підвищення мінімальної заробітної плати, як цього і потребує відповідний закон. Та тільки-но змінюється крісло посадовця, як і змінюється його свідомість, світогляд і змінюється його риторика. Ось так вже багато років одні й ті особистості, змінюючи свої депутатські повноваження на владні і навпаки, фактично нічого не змінюють в суспільстві. Лише відбувається постійне перекладання відповідальності на попередників і нічого реального не робиться, та даремно проїдаються та розкрадаються державні кошти.  

Ось і виходить, що влада садовить то одну, то іншу людину на грошові потоки, а в суспільстві нічого не змінюється, окрім того, що в черговий раз з ’ являється з десяток нових мільйонерів, а народ знаходиться в постійному стані очікування позитивних змін.  

Така чихарда понад шість років відбувається і з Трудовим кодексом України.  

Наразі ми маємо, коли три колишніх Міністра соціальної політики за різних часів (М.Папієв, Л.Денісова, Н.Королевська),  зібравшись, тепер вже як народні депутати,  в одному Комітеті  Верховної Ради і нинішній Міністр соцполітики п. Розенко, об ’ єдналися разом в справі лобіювання, відтепер вже спільного, проекту ТКУ через ВРУ.  

Ось і дожилися, коли колишній Міністр, нині опозиційний народний депутат, є автором ТКУ, інший колишній міністр, як голова Комітету ВРУ від коаліції, при підтримці іншого колишнього Міністра, тепер теж народного депутата від опозиції, за сприяння нового Міністра від Коаліції фактично освятили на Комітеті ВРУ прийняття антинародного Трудового кодексу. І до чого тут соціальні партнери невідомо.  

Отакий собі дієвий квартет із вищих посадовців, які в різні часи мали піклуватися розбудовою соціальної країни, про  соціальні права людей, виходить, що просто вдавали, що воюють за справедливість один перед одним,  поки наразі не стерлися границі між владою і опозицію.  

З огляду на те, що заборгованість по зарплаті вже понад 2,5 млрд. грн., безробітних вже понад 2 млн. чол., економіка в незадовільному стані, робочі міста не створються, то запропонований ТКУ, не може позитивно вплинути на процеси регулювання трудових відносин між роботодавцями і працівниками. Вони як були, здебільшого «тіньовими», такими вони і будуть залишатися надалі.

А відомо, що тіньовимй сектор  економіки складє  понад 60%, і те що від цього страждає бюджет країни, пенсійний фонд, мало кого хвилює, адже досить отримати кредити від МВФ, підняти вартість долара в три рази, відповідно формально збільшити показники бюджету, при заморожуванні мінімальних соціальних страндартів можна не думати про економіку, розвиток виробництва та підвищенння добробуту людей.  

Тому вбачається, що такі дії народних депрутатів навколо розробки та прийняття ТКУ окрім чергового піару, який відбувався при прийнятті закону про безробіття, запровадженя Пенсійної реформи нічого позитивного не принесе.  

І що далі?  Залишається одне - чекаємо, коли знову влада стане опозицією, а опозиція стане владою і  тоді знову будемо сподіватися на краще?!