Судова реформа: безсистемність закону про систему судоустрою

Судова реформа є однією з найочікуваніших у суспільстві, оскільки справедливий суд є важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини. В Україні люди не довіряють суддям. Тому важливість реальних змін, які б цю довіру відновили, важко переоцінити. 

Неодноразові намагання окремих інституцій влади «під себе» реформувати судову систему України зумовлює відповідну реакцію суддів, оскільки системної реформи судової влади в Україні не відбувається, а кожна з владних інституцій бореться за свій вплив на судову владу України.

Нещодавнє прийняття Закону України «Про судоустрій і статус судді» (далі – закон) є ще одним підтвердженням цьому. Поспішне внесення та прийняття цього законопроекту зумовило порушення процедури розгляду законопроекту, адже відповідного висновку науково-експертного управління Верховної Ради України щодо законопроекту не надано, положення законопроекту не піддані конструктивній критиці визнаними фахівцями в галузі юриспруденції та не обговорювались громадськістю. Виключно за умови системної підготовки змін та їх обговорення законопроект може бути прийнятий Верховною Радою України. 

За змістом ст.17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» систему судоустрою складатимуть місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ, в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди - Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд як суди першої інстанції.

Пропоновані законом положення є надто розмитими та не визначеними, оскільки не зрозуміло, яка судова система існуватиме в Україні - трирівнева чи матиме чотири рівня? Включатиме вона в себе спеціалізовані суди як окрему ланку системи судоустрою чи лише як структурні підрозділи Верховного суду?

Попривказівку на те, що Верховний Суд є найвищим судом в системі судоустрою України, положеннями закону не визначено його статусу та співвідношення з іншими судами, а також процесуальну та організаційну взаємодію Верховного суду з Вищими спеціалізованими судами України. З положень закону не відомо чи здійснюватиме Верховний Суд повноваження касаційної інстанції та повноваження як найвищого органу в судовій системі України щодо перегляду рішень Вищих спеціалізованих судів. За таких умов судова система не буде сформована, адже потребуватиме прийняття додаткових спеціальних законів щодо визначення системи судоустрою України, що не сприяє забезпеченню єдності судової системи, однакового застосування законів усіма судами, ефективного судового захисту.

Невизначеним є роль та місце Вищого антикорупційного суду в системі судоустрою. Адже, його повноваження пов'язані зі здійсненням судочинства як суду першої інстанції, відповідно, юрисдикція має бути визначена процесуальними законами, що теж є неприпустимим з огляду на незрозумілість призначення цієї окремої ланки в системі судоустрою держави.

За логікою можна припустити, що Вищий антикорупційний суд створюється для розгляду кримінальних проваджень, які підслідні Національному антикорупційному бюро України. В такому разі, з якою метою необхідно створювати особливі суди, що прямо заборонено ст.3 цього закону та ст.125 Конституції України? Навряд чи це відіграватиме позитивну роль щодо доступу до правосуддя. Адже, якщо цей суд розглядатиме кримінальні провадження як суд першої інстанції, то необхідно було в законі визначити процедуру здійснення перегляду його рішень та передбачити який суд має виступати апеляційним та касаційним. Це питання надзвичайно актуальне та важливе, оскільки за конституційними принципами будь-яке рішення може бути оскаржене. Залишення поза увагою оскарження рішень Вищих спеціалізованих судів свідчить про порушення конституційних прав громадян на доступ до правосуддя, адже, рівність прав перед законом передбачає рівність можливостей доступу до правосуддя в оскарженні дій та рішень органів державної влади, що узгоджується з приписами ст.24, 125 Конституції України та положень Європейської конвенції з прав людини.

Не зрозумілою є також позиція законодавця щодо створення у складі Верховного суду окремих «касаційних судів». Відповідно до ч.2 ст.37 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» у складі Верховного Суду діють Велика Палата Верховного Суду; Касаційний адміністративний суд; Касаційний господарський суд; Касаційний кримінальний суд; Касаційний цивільний суд. Діяльність окремих судів в структурі Верховного суду свідчить про створення ще однієї ланки судових органів в Україні, оскільки, фактично,  кожен з касаційних судів очолюватиме голова. Створення в структурі Верховного суду окремих касаційних судів не є виправданим. За положеннями закону Верховний суд є вищим в системі судоустрою України, тому створення окремих касаційних судів в його структурі свідчить про наявність окремої ланки в системі судоустрою України. Можливо, доцільно було б запровадити окремі палати зі здійснення правосуддя у конкретних провадженнях. 

Крім цього, викликає здивування запропонована назва «Касаційний кримінальний суд», адже  недоречним є використання поняття «кримінальний» для означення назви суду з огляду на те, що його зміст пов'язаний з поняттям «злочинний».

В цьому законі допущено використання некоректних понять, що суперечить положенням інших законів. Наприклад, за законом «Про судоустрій і статус суддів» передбачено порядок здійснення тимчасового відсторонення від посади судді. Відповідно до Глави 14 КПК України одним із заходів забезпечення кримінального провадження є відсторонення від посади. В даному випадку тимчасове відсторонення від посади та відсторонення від посади є різними за значенням поняттями. Неузгодженість стосується також використання терміну слідчі дії, хоча за положеннями КПК України використовується поняття «слідчі (розшукові) дії».

В багатьох публікаціях правників на інтернет-ресурсах як позитив видається обмеження недоторканності суддів функціональним імунітетом. За положеннями закону без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку суду, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. 

Погодитись з такими пропозиціями не можна, адже за 2013-2015 роки суддів в переважній більшості випадків притягують до кримінальної відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, винесення завідомо неправосудних рішень. З огляду на це, передбачення затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину без рішення Вищої ради правосуддя зумовить можливість здійснення стороннього впливу на суддю та стане засобом розправи, оскільки в практичній діяльності мають місце непоодинокі випадки здійснення провокації тяжких та особливо тяжких злочинів в сфері службової діяльності. Адже, саме за вчинення злочинів у сфері службової діяльності найбільше суддів притягується до кримінальної відповідальності. 

Отже Закон «Про судоустрій та статус суддів» потребує внесення змін та доповнень в частині організації системи судоустрою України.