Чи дійсно захистимо?

Велике занепокоєння викликано у зв’язку з повторним оприлюдненням Держфінпослуг України 05.08.2011р. проекту Закону України „Про внесення змін до деяких законів України” (щодо захисту прав споживачів фінансових послуг).

Зазначений проект Закону України розроблено, начебто, з метою реалізації мети Концепції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 р. № 1026-р.

При цьому, при вивченні проекту Закону України „Про внесення змін до деяких законів України” (щодо захисту прав споживачів фінансових послуг) можливо зробити висновки, що метою зазначеного проекту є формальне виконання завдань, поставлених Кабінетом Міністрів України без фактичного виконання Концепції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні.

Чинне законодавство України розмежовує відносини на ринках фінансових послуг, зокрема права та обов’язки споживачів фінансових послуг, від прав і обов’язків споживача, який користується послугами для задоволення своїх власних потреб.

Так, відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другою сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі виникнення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Таким чином, відповідно до норм чинного законодавства України, кінцевою метою задоволення особистих потреб споживача є отримання матеріального чи нематеріального блага.

Згідно ж Закону України «Про страхування», страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разінастання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Іншими словами, договір страхування не можна віднести (в чистому вигляді) до договорів про надання споживчих послуг, оскільки враховуючи вищезазначене, виконання послуги повинне бути оплачене та результатом послуги повинно бути безумовне отримання матеріального чи нематеріального блага. Що ж стосується страхування, то у даному випадку оплачується не послуга (надання або/та виконання дій на замовлення замовника), а за рахунок коштів внесених як страховий платіж, формуються відповідні резервні фонди, за рахунок яких і здійснюється виплата страхового відшкодування в результаті настання страхового випадку тільки тим, у кого настали страхові випадки, а не усім клієнтам страховика.

Зазначена відмінність закріплена також у Законі України «Про регулювання ринків фінансових послуг України», де чітко зазначається, що фінансова послуга - операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Тобто, законодавчо закріплено те, що метою фінансової послуги є не створення благ для споживача, а є складна фінансова операція, метою якої є отримання прибутку, або ж збереження реальної вартості фінансових активів, в тому числі майна, продукції, транспортних засобів тощо. При страхуванні, як вже зазначалось вище, грошові кошти у формі страхових платежів формують відповідні резерві фонди, за рахунок яких і здійснюється виплата страхового відшкодування, тобто не створюються блага, а фактично зберігається реальна вартість фінансових активів. Зазначене підтверджується нормами чинного законодавства, зокрема, укладаючи договори про надання послуг для задоволення особистих потреб споживач сплачує податок на додану вартість. Що ж стосується договорів страхування – вказаний податок не сплачується. Більше того, виплата страхувальнику страхового відшкодування не оподатковується податком на додану вартість, оскільки виплата страхового відшкодування не є створенням матеріального чи нематеріального блага, а є компенсацією збитків. Іншими словами, в порівнянні «страхування/фінансова послуга» та «послуги для задоволення особистих потреб» мають місце різні правовідносини, відповідно з різною метою та різними правовими наслідками для сторін. Тобто неможна підміняти ці поняття тільки у зв’язку з тим, що у них є певна семантична подібність у назві, пов’язана із словом «послуга».

Оскільки ми маємо справу з різними правовідносинам, то і регулюються вони різними нормативними актами. Так, відносини в сфері страхування регулюються нормами Цивільного кодексу України, зокрема тими, які регулюють відносини в сфері договорів, зобов’язань, а також главою 67 «Страхування», яка регламентує відносини у сфері страхування, а також спеціальними законами - Законом України «Про страхування», Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Що ж стосується послуг для задоволення особистих потреб, то вказані відносити регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки договори в сфері надання послуг, як правило, укладаються в усному вигляді.

Оскільки договори в сфері надання послуг, як правило, укладаються в усному вигляді, вказані договори не мають чітко визначених прав та обов’язків, не містять істотних умов договору та правових наслідків за їх невиконання, неналежне виконання. Більше того, споживач, отримуючи послугу, здебільшого навіть не знає якими правами він наділений. Тому вказані відносити доцільно регулюються Законом України «Про захист прав споживачів». Сама назва Закону дає розуміння, що даний Закон направлений насамперед на захист прав споживачів, оскільки спеціальними законами не врегульований кожний з видів послуг у сфері задоволення особистих потреб споживача (немає окремого законодавства про пошиття одягу, хімчистку тощо).

Що ж стосується страхування, то вказані правовідносини згідно норм законодавства завжди оформляються письмовим договором, вимоги до змісту якого зазначається в спеціальному законодавстві України та який містить права, обов’язки сторін, істотні умови договору, та наслідки, які настають для сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Тому вказані правовідносини і регулюються, як вже зазначалось, ЦК України, спеціальними Законами, які передбачають порядок, умов укладення договору та наслідки за його невиконання чи неналежне виконання.

Як зазначалось вище, Закон України «Про захист прав споживачів» регламентує захист лише однієї сторони договору про надання послуг, а саме споживача, будь-яких норм щодо захисту (прав і гарантій діяльності) особи, яка надає послуги вказаний Закон не містить. За правовою суттю, в відносинах страхування є дві сторони (страхувальник і страховик), відносини між якими регулюються договором страхування, а також законодавством у сфері страхування, що містять відповідно пункти (норми), які регламентують як права і обов’язки страхувальника, так і права і обов’язки страховика. Більше того, вказані закони передбачають «захист» від негативних наслідків (невиконання або неналежне виконання умов договору) для обох сторін договору. Іншими словами, у договорі страхування сторони рівні, в Законі України «Про страхування» взагалі відсутнє поняття «споживач», як таке, бо в сфері страхування сторони історично є рівними в захисті своїх прав.

Розширення дії Закону України «Про захист прав споживачів» на сферу страхування є недоцільним, оскільки призведе до негативних наслідків саме для невизначеного кола страхувальників. Так, зокрема, при зверненні страхувальника до суду, як споживача, судом будуть ігноруватись спеціальні нормативні акти; судові спори будуть розглядатись за місцезнаходженням позивача, а не відповідача, що призведе до збільшення валових витрат страхової компанії; призведе до несплати державного мита при зверненні до суду, відповідно з’являться позови на суми, що в багато разів будуть перевищувати реальні збитки та виплати страхового відшкодування. Спроба застосування вказаного Закону України «Про захист прав споживачів» призведе до звернення з позовами про стягнення пені, інфляції, 3-х відсотків річних, які будуть визначені також в неосяжних і не підтверджених законом сумах, що також призведе до неможливості планувати діяльність страхової компанії та формувати резерви. Вказані дії також призведуть до того, що формуючи резерв відносно одного такого страхувальника-споживача, інші будуть незахищені в частині формування резервного фонду по укладеному ними договору страхування. Адже, страховик не здійснює свою діяльність на власний ризик, як підприємець, який надає послугу, страховик формує резервні фонди виключно за рахунок внесків страхувальників. У кінцевому випадку всі втрати фінансового сектору змушені будуть компенсувати добросовісні страхувальники.

Специфікою страхування, є те, що момент виплати страхового відшкодування віднесено у періоді часу, часто досить віддаленому - рік, а то й десятки років. Саме у зв’язку з цим на перше місце виходять питання можливості виконання фінансовою установою своїх зобов’язань в майбутньому, що може бути реалізовано на основі пруденційного нагляду, який має здійснюватись спеціальним Уповноваженим  державним органом нагляду.

Тому внесення Держфінпослуг запропонованих змін не відповідає нормам чинного законодавства, а також Європейським директивам щодо функцій державного нагляду за страхуванням, жодним чином не вирішує, зазначених у Концепції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні, завдань захисту споживача фінансових послуг та є спробою перекласти частину своїх обов’язків на інший державний орган, який не має для цього ані фахових кадрових ресурсів, ані відповідного додаткового бюджетного фінансування.