Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
28.02.2020 12:00

Робота для піхоти V Василь "Шах"

Військовий журналіст

Поранений герой про вогневі бої, інформаційні війни та переоцінку цінностей.

Ведемо вогонь по видимій цілі… 

Поранений герой про вогневі бої, інформаційні війни та переоцінку цінностей. 

Буквально тижня вистачає, аби звикнути до того, що стріляють. 

В армії ти нічого не втрачаєш, а переосмислюєш і починаєш цінувати те, що у тебе було. 

«Артур, я – триста», – усе, що зміг сказати.

Переважно той, на кого полює добре навчена та скоординована група висококваліфікованих найманих убивць, уже не може про це розповісти.  Василь таки піймав пару 12,7-мілімектрових російських крупнокаліберних снайперських куль. Та, очевидно, у Бога на нього ще багато планів…

Нещодавно група офіцерів командування Сухопутних військ Збройних Сил України на чолі з генерал-лейтенантом Олександром Сирським черговий раз провідала воїнів, поранених у боях за незалежність нашої держави. Дізнатися про потреби побратимів, вручити вистраждані бойові нагороди, а головне – сказати їм такі потрібні слова вдячності й підтримки – уже стало доброю традицією. Сьогодні ми розповімо історію ще одного з героїв, на чиїх плечах сьогодні тримається наше мирне небо, наша можливість дихати спокійно і робити свою роботу з упевненістю в завтрашньому дні, одного з тих, хто власною кров’ю окропив українську землю, аби ми і наші діти могли ходити по ній спокійно, не пригинаючись під кулями та осколками ворожих снарядів.

Василь – старший солдат з позивним «Шах». Як і більшість його однокурсників, він спокійно навчався і повинен був через декілька років прийти до школи вчителем фізичного виховання. Добра спортивна форма й бійцівський характер виручали хлопця не раз.

Напередодні нового 2018 року він приймає для себе доленосне рішення, над яким замислювався задовго до цього: бере академвідпустку, підписує контракт зі Збройними Силами України і їде на фронт. Далі пряма мова. 

– Підписував контракт заради того, щоби поїхати на передову. У мене було прагнення потрапити туди і побачити, як там насправді усе відбувається. У мене родичі там були, знайомі. Телебачення говорить одне, а ці люди розповідали, як там насправді. Я вирішив поїхати і побачити все на власні очі.

Хочу, аби племінник міг спокійно вийти зранку до школи, а нам не доводилося боятися, що він може не повернутися, тому що якийсь російський дебіл неправильно вистрелить

Але, звичайно, головна мотивація була іншою. Не хочу, аби те, що відбувається там, на Сході, відбувалося тут. У мене є маленький племінник, є брат, бабуся, дідусь. Я не хочу  щоби вони пережили те ж саме, що переживають  люди там. Не хочу, щоби у них розривалися снаряди над головою, щоби тут прилітало в будинки. Хочу, аби племінник міг спокійно вийти зранку до школи, а нам не доводилося боятися, що він може не повернутися, тому що якийсь російський дебіл неправильно вистрелить і снаряд прилетить в школу. Було прагнення, щоби війна залишалася там і ми могли хоч якось її контролювати, як це, власне, відбувається зараз.

– Найбільше запам’яталися «ДНР-івські» «новини». О 07.00 ранку по нас починають працювати РПГ (реактивні протитанкові гранатомети) та СПГ (станкові протитанкові гранатомети), кучно б’ють саме по нашій спостережній позиції. Прилітають снаряди. Десь 13-14 штук – точно не пам’ятаю. Працює з їхньої сторони ПК (кулемет Калашникова), автомат. Автоматичні черги кучно прилітають. Під цей шум прильоти ВОГ-ів і робота снайпера. А ввечері у зведенні так званої «ДНР» та в російських новинах повідомлення про те, як «укрокарателі обстрілють мирне населення Донбасу». Якийсь «муділа» стоїть, знімає стінку дому, розриви, і це використовують як ілюстрацію.

Наша позиція метрів за 400 від ворога. Це достатньо близько. Звуки розривів, особливо в туманну погоду, чути так, наче усе відбувається поряд.  Їх просто відмінно чути. Відправляєш ВОГ (постріл з підствольного гранатомета), а розривається він, наче снаряд з БМП. І от вони спершу стріляють по нас, а потім видають це за наш вогонь. Коли ж ми дійсно даємо відповідь, – усе «розмальовується» та гіперболізується в ЗМІ противника просто неймовірно.

Ведемо вогонь по видимій цілі…

Був випадок, коли ми давали відповідь з гармати БМП (бойової машини піхоти). Ми чітко бачили, як ворог виносив і ставив протитанковий станковий гранатомет. Вони робили три-чотири прицільних постріли по наших позиціях, переносили його на декілька метрів, виставляли приціл і продовжували вести по нас вогонь. Коли нам вдалося отримати  дозвіл від командування, – звичайно, відповіли. 73 міліметри – дозволений калібр в рамках Мінських домовленостей, тому наші дії були повністю законними. І от ведемо вогонь по видимій цілі, яка знаходиться достатньо далеко від будь-яких цивільних об’єктів. Зранку або після наряду ввечері дивишся новини ворога і диву даєшся: виявляється, ми розбили їм церкву, три будинки, пошкоджені набагато раніше невідомо ким і за яких обставин, зняті в десятку інших сюжетів. І це при тому, що сам спостерігав, чітко бачив: наші снаряди лягають туди, куди ми й цілимось, – в посадку, з якої по нас ведуть вогонь і від якої до найближчих об’єктів села метрів сто, як мінімум.

Там спокійно вдень можна працювати по прицільній сітці, ти знаєш відстані, у тебе є «Армор», ти все це міряєш, постріл у тебе розрахований, ти чітко розумієш, куди він влучить, а не просто «упаде», а ворог у своїх сюжетах розмальовує «розбиті цервки» і, що найобідніше, знаходяться люди, які вірять російській брехні.

Коли був день Святого Миколая, 19 грудня, по нас також працювали з СПГ. Ми дали відповідь. Відпрацювали по ворогу з АГС-а (автоматичного станкового гранатомета). На наступний день вийшло відео, де російські пропагандисти стверджували, що ми обстріляли школу. Взагалі не зрозуміло, як ми могли зробити це фізично (АГС туди просто не дістав би) і, тим більше: для чого нам це було?

Потім, коли уже мене поранили, вийшло відео, де говорилося, що ми перебували в глибокому тилу, я був у стані алкогольного сп’яніння, ми з кимось побилися і мені прострелили ліву руку. Хоча поранення у мене в стегно і в пах. І калібр не 5,45 а 12,7. Різниця теж неслабенька. Але тим не менше.

Ми несли службу та оборону на ділянці 28 ОМБр, в районі Волновахи. Прикривали крайній український блокпост. Наступний – уже сєпарський.

Я був при свідомості, тому все пам’ятаю відмінно, можна сказати – просто ідеально. О десятій годині ранку я вийшов подивитися обстановку. О 10.05 мене поранили. Ми розуміли що працюємо в умовах снайперської активності ворога. Розуміли, що каска може захистити від осколка, в крайньому випадку від звичайної кулі з автомата, але не від снайперського пострілу. Ворожі снайпери в основному використовують кулі зі зміщеним центром ваги, кулі підвищеної пробивної спроможності, натівські калібри, дещо потужніші від радянських стандартів.  Тому ми вживали заходів безпеки, світломаскування, зокрема і вдень. Але передбачити всього на війні не можливо, а робити роботу, зокрема і контролювати ділянку відповідальності – треба.

Я вийшов, як завжди, оглянув сектор у прилад спостереження. Все тихо. Почув постріл. Крупнокаліберна куля розірвалася над головою. Вони розраховували, очевидно, що я злякаюся і присяду там же. Я почав спокійно спускатися, аби покинути небезпечне місце. Це і врятувало. Друга куля пройшла крізь мішки. Мене дуже здивувало, що вона не розірвалася від контакту з землею. В основному такі кулі розриваються при першому ж зіткненні з якимось предметом.

Куля калібру 12,7 міліметра пройшла крізь мішки з піском та увійшла в м’які тканини. Моя свідомість зафіксувала хлопок та бризки крові від розриву. Впав.

– Артур, я – триста! – усе що зміг сказати.

Протягом 20 хвилин мені надали першу допомогу та евакуювали з позиції.

Мені здається, стріляла не одна людина. Чітко працювала снайперська група. Розрахунок був на те, щоби першим пострілом примусити піднятися, присісти чи вдатися до неконтрольованої панічної втечі. Одним словом – зробити дурницю. Друга куля повинна була стати контрольною. Оскільки я не підстрибнув, – вони вирішили просто «зіграти на удачу». Тим не менше, у них не вийшло, скажемо так.

За 7 секунд кров з ноги у мене була вже під лопаткою. Поки встиг дістати сигарети з кишені і підкурити (секунд 7-10), – я вже відчув, що кров дотікає до лопаток. Медик швидко прибув на позицію. Перев’язав. Мене винесли. Далі приїхала машина і мене доправили до Волновахи. Весь цей час я був  при свідомості. І тільки уже в Волновасі, коли відкрили машину, – схопив свіжого повітря і втратив свідомість.

Зараз уже більш-менш. Болю, практично, ніякого немає. Обезболюючі вводять. Це, звичайно, допомагає. Трішки ще ногу смикає. Ще не все зажило. Ще рана відкрита є. Але в основному самопочуття уже нормальне, стабільне. Вже і сон став з’являтися. Спочатку я взагалі спати не міг.

Мою дівчину звати Юля. Вона живе у Волновасі. Свою я любов знайшов якраз там, протягом цієї ротації. Дзвонить, пише, підтримує. В неділю повинна приїхати. Вона звичайно, була шокована. Юля – перша людина, що дізналася про моє поранення – побачила, коли мене виносили зі швидкої допомоги. Їй було дуже важко. Але, слава Богу, вона усе це витримала.  Я горджуся «своєю дівчинкою» тому що вона – дуже сильна духом людина.

Дідусь з бабусею – зрозуміло – там були сльози. Але, тим не менше, вони знали, де я. Я їх до цього готував. Говорив, що все може статися. Ніколи не старався приховати, де знаходжуся, що мене можуть поранити. З дідусем узагалі спілкувався спокійно. «Можуть вбити, можуть поранити». Дід мій гордиться – все що можу сказати. Ну отримав поранення – це буває. Це війна. Цього не уникнути.

Дідусь служив у 28-й бригаді. Хотів піти в АТО, але в нього три пережитих інсульти. На службу не взяли.

Якщо все буде добре, – я планую піти служити в якийсь військкомат. Зі службою зав’язувати не планую. Лікарі кажуть, на передову не зможу потрапити. Це звичайно погано. Для мене це був основний стимул служити. Там для мне усе зрозуміло і спокійно. Завжди знаєш що у тебе кожного дня.

Ти пробуджуєшся, чистиш зуби, вмиваєшся і займаєшся якимись побутовими справами. Приходить час, наприклад, 12 годин дня – ти одягаєш бронежилет, каску і йдеш на пост. Відстоюєш свою добу. Прийшов, змінився, і йдеш відпочивати. Відпочив, позаймався біля машини, обслужив гармату, потім особисту зброю, позаймався побутовими справами, поїв, поспав – і знову на пост.

Зрозуміло, є обстріли, є несподівані ситуації, екстренні, чийсь запит на допомогу, наприклад, ще щось. Але в основному у тебе все стабільно. Для мене головне – стабільність. Там вона була.

Ти звикаєш. Буквально тижня вистачає, аби звикнути до того, що стріляють, що щось вибухає.

Страху через це не було.

Як на мене – мені навіть не було страшно, коли поранили. Поранили, і все. Я зрозумів: відвоювався. Нічого не зробиш. Лежу, чекаю медика. От і все.

Моє головне побажання цивільним – щоби більше хлопців ішли служити. У мене багато друзів «косять» від армії. Мовляв, Для чого воно треба?. Деякі дітьми обзавелися. Я вдячний нашій державі, що призив зробили до 27 років. Це дійсно круто. Я вірю, що їх призвуть і вони підуть служити. Армію повинні пройти всі. Я не кажу усім: Ідіть на війну. Просто відслужіть, аби бути готовим. Коли війна почнеться глобальна, – щоби будь-хто міг взяти автомат і діяти, а не просто розповідати казки.

Під час бійок в клубі бойові можливості і характер не показують. Почнеться справжня війна – що ти зможеш кому показати? Нічого. Взагалі нічого. Треба знати хоча б елементарно, як викопати окоп, як зарядити і почистити автомат. Ну і як пересуватися двійочками, трієчками. Це для себе ж. Елементарні речі, які необхідно запам’ятати. Ази повинен знати кожен.

Яким би не був поганим Радянський союз, але при ньому усі служили. Не служити –  було принизливо. Так мене виховував дідусь. Я поважаю те, що всі люди служили. А зараз службу не вважають обов’язком.

Дивують висловлювання мовляв  я трачу півтора року свого життя. Ти нічого не втрачаєш. В армії все переосмислюється. Починаєш бачити світ зовсім іншими очима. Починаєш цінувати те, що у тебе було. Пропадає ця манія незрозумілих гульок, незрозумілих грошових витрат на кшталт «зараз піду нап’юся» чи ще щось. Пропадає бажання приймати якісь речовини...

Я особисто взагалі противник наркотиків. Мені імпонує, що в армії з цим дуже строго. Тим більше, зараз взагалі почався період, коли до таких порушень почали відноситися дуже серйозно. За наркотики карають жорстко, і такі явища придушуються в корені. Мені це дуже подобається.

Так само, як і з алкоголем. Аватарів зараз не тримають. Напився – і все. Будь добрим. «Задувка» – пішов. Так само круто, що підняли ціни на «задувку». Зараз, якщо не помиляюся 40 тисяч гривень. Чотири місяці ти будеш виплачувати від мінімального грошового забезпечення «десятку». Це вже сума. А якщо у тебе є діти, – привід дуже сильно задуматися – варто випити чи ні. Ніхто при тверезому розумі не захоче випитий несвоєчасно келих виплачувати як іпотеку чи якийсь кредит…

Наша розмова добігала до завершення. Після усього пережитого Василь значно здоровіший і сильніший від багатьох своїх ровесників, «захищених від усіх небезпек» дбайливими родичами чи спокійним способом життя. У нього своя думка на багато речей та питань, і він заслужив право висловлювати її. Заслужив своїм досвідом, бойовою роботою, пролитою ворожою та своєю кров’ю, якою заплатив за безпеку інших. Василь – один із тих, завдяки кому ми побачимо мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом, хто звик дивитися в очі співрозмовнику прямо, а в майбутнє – впевнено, щоб там не сталося, за будь-яких обставин. Побажаємо йому швидкого одужання та надійної удачі!

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net