Практика ВС: принцип процесуальної економії чи шлях до правового нігілізму?

Практика вищих судових інстанцій завжди була предметом підвищеної уваги як у професійному середовищі юристів, так і серед пересічних громадян. Судова реформа та формування нового Верховного Суду тількипідвищиврівень цікавості. Висновки та постанови Верховного Суду пильно аналізуються та викликають неабиякі дискусії.  Верховний Суд не боїться змінювати практику, відходити від попередніх висновків та формувати нові. Іноді рішення реформованого Верховного Суду настільки революційні, що подекуди незрозуміло, чи не вийшов він за межі своїх повноважень при їх постановленні. Саме це питання і виникало у мене при ознайомленні з текстами судових рішень, що стали предметом аналізу у цій статті.

Перше рішення, а вірніше низка рішень Верховного Суду, стосується тлумачення п.п. 15.5. п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Так, постановою Верховного Суду у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20.06.2018 року у цивільній справі № 514/134/17 було скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції про залишення без розгляду апеляційної скарги через порушення підпункту 15.5 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України та неподання її до районного суду, оскільки, на, думку Верховного Суду,особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства, які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Аргументуючи своє рішення, Верховний Суд також зазначає, що «відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи жодним чином не повинна створювати перешкод учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів» та робить висновок про те, що враховуючи принцип верховенства права, виходячи із завдання цивільного судочинства, застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення з апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене ст. 355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу. Аналогічні рішення Верховного Суду викладені у прийнятих пізніше постановах від 29 січня 2018 року у справі № 644/3691/16-ц та від 23 січня 2019 року у справі № 496/585/18.

Отже, підпункт 15.5 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України чітко встановлює порядок подання апеляційної та касаційної скарги, а також наслідки такого подання у вигляді повернення скарги без розгляду.  Натомість, Верховний Суд тлумачить цю норму як таку, що не перешкоджає безпосередньому зверненню до апеляційного суду.

Чи може в даному випадку йти мова про тлумачення правової норми? На моє особисте переконання – в жодному разі. Верховним Судом створено абсолютно нову норму, яка повністю протирічить змісту норми підпункту 15.5 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Чи має Верховний Суд на це право? Вочевидь, ні, оскільки відповідно до Конституції України єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Чи має місце в цьому випадку реалізація принципу процесуальної економії? Якщо розглядати принцип процесуальної економії як «розумне пом’якшення процесуальних формальностей та прискорення процесу» [http://www.pap.in.ua/3-1_2013/3/Koroied%20S.%20O..pdf, с. 129], тоді, можливо, прийняття справи до розгляду без залишення її без руху всупереч прямим законодавчим приписам, за умови, що це не призводить до порушення жодних прав інших учасників справи, і можна було б назвати процесуальною економією. Разом із тим, думаю, що принцип процесуальної економії може бути застосовано виключно у випадку існування відповідної для того законодавчої можливості. Як то кажуть – dura lex sed lex. 

Друге рішення – менш відоме, але також непоодиноке, щодо обов’язку кожного учасника справи самостійно слідкувати за своєю справою, у тому числі за призначенням слухань у справі, не зважаючи на встановлений процесуальним законом обов’язок суду щодо повідомлення учасників справи та наслідки такого неповідомлення. Так, наприклад, вирішуючи справу № 910/22075/16 Верховний Суд у п. 39.3 постанови від 17 квітня 2019 року зазначив, що «у судовому засіданні 16.08.2018 року суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті на 04.09.2018, про що відповідачу було направлено ухвалу від 16.08.2018, яка отримана останнім 04.09.2018», тобто безпосередньо в день слухання справи по суті.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто господарським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Пункт 5 частини 1 ст. 310 ГПК України встановлює, що судові рішення підлягають обов’язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, нелажним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Частина 4 ст. 120 ГПК України встановлює, що ухвала господарського суду про дату, час  та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена  завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п’ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.

Очевидно, що у справі, яка розглядається при отриманні ухвали 04.09.2018 року про призначення судового розгляду на 04.09.2018 року повідомлення було не належним.

Касаційна скарга була обґрунтована, у тому числі й порушенням норми процесуального права щодо належного повідомлення учасника справи про дату розгляду справи, про що зазначено в п. 13.1 Постанови, відповідно до якої касаційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції не було належним чином повідомлено відповідача про дату час і місце судового засідання, в якому було прийнято рішення суду першої інстанції.

Натомість, ані апеляційний суд, ані суд касаційної інстанції не застосували норми щодо обов’язкового скасування рішення винесеного за відсутності відповідача, не повідомленого належним чином про дату і час слухання справи.

Обґрунтовуючи свою позицію, Верховний Суд зазначив, що «судами попередніх вірно встановлено, що ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.08.2018 про призначення розгляду справи по суті на 04.09.2018 було оприлюднено у Єдиному державному реєстрі судових рішень 22.08.2018, доступ до якого є цілодобовим та безоплатним, а тому скаржник, який до цього часу приймав участь у підготовчому засіданні та був обізнаний про поновлення провадження у справі та здійснення подальшого розгляду, не був позбавлений об’єктивної можливості у розумні інтервали часу вжити заходів та дізнатися про стан відомого йому судового провадження, оскільки сторони зобов’язані сумлінно користуватись наданими їм процесуальними правами».

Слід зазначити, що норма, передбачена п. 3. ч. 3 ст. 277 ГПК України не містить виключень, а тому має застосовуватись незалежно від того, чи було оприлюднене в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвала чи повідомлення про призначення про наступний розгляд справи. Більш того, оприлюднення ухвали чи повідомлення про призначення наступного розгляду справи в Єдиному державному реєстрі судових рішень не є належним повідомлення учасника справи про дату, час і місце судового засідання. Такий спосіб повідомлення не передбачений Господарським процесуальним кодексом України та повністю суперечить вимогам ч. 4 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, очевидно, що Верховний Суд і в цьому випадку допустив порушення імперативної норми щодо обов’язкового скасування рішення суду. Чи можна в цьому разі говорити про реалізацію Верховним Судом принципу процесуальної економії? На відміну від першої ситуації в цьому випадку не можна навіть допустити, що незастосування Верховним Судом норми процесуального законодавства, відповідно до якої справа мала бути передана на новий розгляд, призведе до прискорення процесу, оскільки таке прискорення відбувається за рахунок порушення прав одного із учасників справи – суб’єкта касаційного звернення.

Тож  відповідаючи для себе на питання, що має місце в розглянутій практиці Верховного Суду – реалізація принципу процесуальної економії чи  прояв правового нігілізму, роблю висновок, що це шлях до правового нігілізму. Верховний Суд не має права перебирати на себе ані функції законодавчого органу (створення нових норм), ані функції Конституційного Суду України (визнання такими, що не відповідає Конституції України, норм законодавства). Разом із тим, Верховний Суд як один із суб’єктів звернення до Конституційного Суду України має всі важелі для виправлення ситуації, яка, на його думку, порушує інтереси сторін, не сприяє розвитку судочинства, у встановлений та передбачений чинним законодавством спосіб. Якщо ми, а особливо юристи, допускаємо (більш того  - схвалюємо та підтримуємо) порушення норм законодавства на найвищому рівні, то це неминуче призведе до правового нігілізму суспільства в цілому.