Плата за історичну пам'ять: до чого призведуть невивчені уроки

Мовляв, саме так українці подолають усі свої розбіжності та зможуть знов жити в мирі. Прихильники другої тенденції закликають співгромадян до активного відстоювання власних позицій з огляду на національні інтереси. Тобто, українці мають право відстоювати свою землю й обороняти її усіма можливими методами.

Особливо дискусія загострюється з приводу неоднозначних історичних процесів, в яких українці виявили не у якості жертви, а як борці за свою державу, ідеї чи переконання. До слова, мусимо чітко визнати: Україна мусила виборювати власну державність багато століть поспіль, і даний процес у більшості випадків був не надто вдалим. Однак твердження про те, що українці є нацією-агресором, яка щосили намагається заселити чужі розуми безумними ідеями на кшталт «русского мира», легко спростовується самою багатовіковою історією стражденних українських земель.

Саме тому новий виток загострення в українсько-польських відносинах стосовно подій Волинської трагедії не зовсім вкладаються в логіку й порядок денний відносин між двома країнами. Адже з одного боку Польща – найбільш послідовний та активний союзник України у питаннях європейської інтеграції та поступу у структури НАТО. З іншого – усіляке приниження та негативна згадка про діяльність ОУН та армії УПА як про структури, які начебто чинили геноцид польського народу, відповідають загальній інформаційній стратегії Кремля. Саме Росія є найбільш зацікавленою стороною у можливому процесі похолодшання стосунків між Україною та Польщею. Особливо тоді, коли на території України відбувається «гібридна війна» й фактично запущений сценарій із фрагментації країни та знищення нашої держави як повноцінного політико-економічного суб’єкту.

Не розуміти цього польські політики не могли. Втім, і вони стали жертвами ситуації, в якій врахування настроїв великої частини своїх потенційних виборців взяло гору над пошуком виваженої позиції на неоднозначні історичні події. І це при тому, що тема примирення двох народів довкола подій Волинської різанини 1943-1944 років триває вже два останні десятиліття. Не вдаючись в історичні подробиці, варто наголосити, що кожна із сторін досі вважає, що мала свої історичні та політичні причини вчиняти ганебні вчинки проти один одного.

Українська сторона зробила немало для того, аби не педалювати дану тему та не створювати додаткове негативне тло для українсько-польських відносин. Зокрема, в червні цього року напередодні вшанування 73-х роковин Волинської трагедії українські духовні та інтелектуальні лідери звернулися до поляків із відкритим листом, в якому попросили у Польщі пробачення і закликали віднайти спільну точку зору на непросте історичне минуле. В листі також пролунав заклик до єднання перед спільними загрозами, які нині з боку агресивно налаштованого Кремля відчуває на собі не тільки Україна, але й інші європейські країни, зокрема, і Польща. В липні, коли польську столицю відвідував під час Варшавського саміту НАТО Петро Порошенко, він також став першим українським президентом, який вшанував пам'ять жертв Волинської трагедії. Прикметно, що зробив він це, ставши на коліно перед меморіалам жертвам тих подій.

Тим не менш, спочатку Сенат, а потім і польський Сейм проголосував за резолюцію про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА. Польські політики всіляко наголошували, що йдеться не про засудження дій всього українського народу, а про декілька десятків тисяч людей, які скоювали страшні злочини. Однак назвати подібне рішення кроком, який сприяє дружнім відносинам між двома країнами, вкрай важко. На цьому вже наголосили і перші особи в Україні, і громадські діячі, і журналісти, історики, науковці.

Виникає питання: а що, власне, робити українській стороні у ситуації, що склалася? Начебто, не відреагувати означає визнати польську версію тих подій єдино вірною трактовкою. З іншого боку, жорстка критика дій польських парламентарів може зумовити ускладнення відносин між державами-сусідами в такий непростий історичний період.

Гадаю, що відповідь, хоч і не проста для реалізації, але лежить на поверхні. Ми мусимо казати щиру правду про тодішні події, в яких брали участь українці та водночас демонструвати повагу до позиції польської сторони. По-перше, українські історики і журналісти мають нарешті ґрунтовно розповісти той період, не приховуючи інформації щодо мотивів і причин подібних вчинків ОУН та УПА. Не меншу увагу слід акцентувати на діях Армії Крайової та всюдисущих загонів радянських партизанів. Так, історичні події були неоднозначними. Так, наше покоління вже визнало помилки, попросило пробачення та закликало до примирення. Однак у тому, що українська сторона всі роки незалежності не звертала належної уваги на події Волинської трагедії призвели до того, що ані Польща, ані світ нас не чують. Ми знову у позиції «слабких та принижених», натомість мали б показати, що ми сильна нація, яка змагалася за свою самостійність, і як і кожна спільнота – робила помилки на цьому шляху.

До того ж, нашим народам слід таки віднаходити й інші точки для єднання в пошуку історичної справедливості. Наприклад, Україна може стати ініціатором історичного процесу відновлення справедливості та засудження дій радянського режиму, який здійснював так звану «операцію Вісла». Адже під час примусового переселення на прикордонних територіях між Західною Україною та Польщею постраждали й численні польські сім’ї. Це ще один історичний приклад того, що полякам та українцям не варто шукати приводів для протистояння, а бачити спільні трагедії обох народів та нарешті навчитися прощати давні образи й помилки. До того ж, варто чітко усвідомити, для кого потенційний конфлікт між Польщею та Україною на історичному ґрунті може бути найбільш вигідним. Гадаю, відповідь в даному питанні більш ніж очевидна.