Про роман "Доця"

Вже дуже давно я не читав таких товстих книжок так швидко..

А цю прочитав за кілька годин.

Людські життєві історії на позір дуже подібні – народився/лася, виріс/ла, постарівся/лась і помер/ла. Але у цій стандартній системі координат розгортаються унікальні життєві обставини, тому історія кожного життя мала б бути описана.

Так, не зважаючи на те, що у світі приблизно вісім мільярдів людей, й, імовірно, ще кілька мільярдів – померлих, історія життя кожної людини варта того, щоб бути розказаною. Адже найбільш небуденним є буденне життя, якщо дивитися на нього небуденним оком. Як от дихання – божественний механізм нашої екзистенції, на який ми рідко коли звертаємо увагу.
Але не кожен може цікаво розповісти свою історію сам, чи не кожен зацікавить своєю історію того, хто зуміє цікаво її розповісти. Тому й виходить, що більшість людських історій загубилося у мороку забуття, тому що ніхто про них не розповів.

Та Доці пощастило – її історія, а також історія життя десятків людей, які з нею перетиналися, перетворилася на цікаву книжку про життя дівчини і жінки, та її і їх життєві обставини на тлі історії України. Того її відтинку, що всі ми, дорослі, є її безпосередніми свідками, учасниками, жертвами, та й врешті-решт – творцями..

Та більшість із нас лише ніби є безпосередніми її учасниками, бо за межами нашого приватного досвіду ця історія проходить повз нас повідомленнями з новинних стрічок, відео чи чуток.. Ми майже не знаємо переживань тих, хто був там, у Донецьку, коли його почали захоплювати орки..

Такою є для більшості із нас історія того, як вони захопили український Донецьк..

Востаннє я їздив на авто до Донецька, якщо не помиляюсь, наприкінці 2013-го, чи у січні, або й у лютому 2014-го. Вже й не пригадаю точно. На судове засідання. По дорозі від кола після Костянтинівки на Донецьк на трасі починалися фейкові блок-пости сєпарів.. Було дуже страшно.

А ця історія якраз про український Донецьк, гарний, щирий, розумний і красивий, про те як він боровся, розказана устами жінки.. Про наш Донецьк..

Жіночий погляд на те, як ця війна починалась через впорскування російської отрути ненависті та колективного психозу у вени українських міст..

Роман починається повагом, без поспіху, калейдоскопом фрагментів долі дівчини, й від сторінки до сторінки сюжет прискорюється, поки не починає мчатися нестримно до страшної розв’язки через біль, сльози, радість, щирість, наївність, зраду, тупість, зневіру, сміливість, фаталізм..

Через усе те, що і складає зміст людського життя від початку віків і до скінчення віку складатиме..

З-за цього темпу, що наростає до смислового шаленства, ви й не зможете відірватися від читання.. Як не зміг я.

Ця книжка варта тих премій, які дали авторці, і перекладів, але головне чого вона варта – це щоб її прочитали.

Бо вона розповідає про цю війну нашими, українськими словами, і тепер ця розповідь не загубиться серед пилу віків..

Вона звучатиме як реквієм тим, хто не дожив і не доживе до перемоги. І як пам’ять для тих, хто вижив.

До перемоги України над РФ..

До чергової перемоги світла над мороком..