Щемкий літопис іншого українського театру й іншої України

Що читаємо? – Гірняк Й. Спомини. / Йосип Гірняк; упорядн. Богдан Бойчук; передм. Тетяна Бойко; худож. оформл. Олексій Чекаль. – Харків: Видавець Олександр Савчук, 2022. – 512с..

Рецензія – текст, що в активному інформаційному полі України живе не довго (якщо на неї взагалі звертають увагу). Але й не написати цей текст немає змоги – бо це було б неповагою до пам’яті про автора споминів, та й до їх видавця в Україні.

Бо – гурра! – в Україні знаменито перевидано спомини Йосипа Гірняка, що хоча й були видані відносно  нещодавно – у 1982 р., але саме з-за того, що вони були видані за кордоном, звісно ж, були мало доступними українському читачеві.

Ця книжка має всі підстави стати історичною та теоретичною сенсацією у колах українських театрознавців, а за сприятливих обставин – й серед значно ширшого кола зацікавлених читачів.

Те, що робить книжку популярною, завжди є збігом певних об’єктивних та суб’єктивних обставин, і часто випадок грає на користь популярності більшу ролю, ніж здавалося б, чіткі об’єктивні критерії якості видання.

А конкретно це видання такі об’єктивні критерії має: оригінальна обкладинка, ґрунтовна передмова, цікавезний текст (за це подяка перш за все самому авторові мемуарів), унікальні фотоілюстрації, що дають змогу «пережити» текст, зокрема постановки згаданих у спогадах п’єс, немов би у реальному часі, додатки та покажчики, гарна поліграфія.. 

Автор писав свої мемуари у США впродовж кількох десятиліть, а частину «Березіль» впродовж п’яти років у віці від 80-ти до 85-ти! Це просто фантастично!

Особливо слід згадати концентрований стиль автора мемуарів – він уникає барвистих епітетів, але вміє у одному абзаці ощадливими засобами краще передати напруженість ситуації, ніж інші автори на сторінках надмірно емоційно перевантаженого тексту. Текст мемуарів також вирізняє такт до героїв авторової розповіді (не залежно від того, як до них ставиться сам автор), та висока інформаційна насиченість – навіть важко уявити, як автор зумів зберегти у своїй пам’яті стільки унікальної інформації, деталей через десятиліття та після того, що йому довелося пережити.

Тому стиль автора мемуарів сам по собі може бути прекрасною школою з мемуаристики – жанру, у якому українці мають численні незаповнені прогалини з-за несприятливих історичних обставин та відсутності виробленої традиції, чи, швидше, суспільного обов’язку історичних діячів такі мемуари після себе залишати.

Автор, який у своєму зеніті слави перебував саме тоді, коли «Березіль» перебрався з Києва до Харкова, з юності був закоханий у театр, і той став його покликанням і долею. Акторська професія рятувала Й. Гірняка і на засланні, та й під час евакуації з холодного та голодного Харкова його акторське минуле у чудесний спосіб допомогло йому із дружиною виїхати до Галичини, а пізніше – на Захід.

Тому саме історія українського театру займає центральне місце у його спогадах. І, схоже, у цій частині ці спогади є унікальними і за формою і за змістом. Власне біографічні сюжети є лише відносно незначними вкрапленнями на полях головного сюжету – театрального. З огляду на вік, коли Й. Гірняк писав свої мемуари, вражає сила його пам’яті – він згадує про унікальні життєві деталі та деталі постановок.

Вже після першої сотні сторінок спогадів центральною постаттю стає Лесь Курбас – геніяльний український актор, режисер, високоосвічена та масштабна особистість, із якою пов’язані унікальні пошуки та експерименти на театральних сценах України у 20-30-х рр. XX ст. Автор дуже багато місця приділяє особливостям постановки кожної п’єси, яку ставив Л. Курбас та його співробітники або учні: підбору п’єс, режисерській логіці постановок, оформленню сцени, пошукам нового театру, експериментуванню, особливостям репетицій, характеристиці акторів, критичним відгукам у тогочасній пресі тощо.

Все це описано на тлі побуту та політичних обставин тодішньої України, зокрема Києва та Харкова – у цій частині спогади у деяких місцях також унікальні: зокрема, про заходи та особливості «українізації», обставини повернення із еміграції діячів УНР, тодішню «літературну тусівку», її інтелектуальні та ідейні дискусії, міжлюдські стосунки, особливості побуту тощо.. 

Після прочитання спогадів стає зрозуміло, що Л. Курбас та театр «Березіль» були свого часу явищем культури світового масштабу – багато його режисерських знахідок стали частиною театрального арсеналу на Заході лише за кілька років (і не завжди там усвідомлювали витоки того чи іншого явища).

На цьому тлі ще більш виразно усвідомлюється той страшний злочин сов’єтів проти українців та нашої культури, які свідомо та цілеспрямовано фізично й ідейно нищили носіїв цих паростків українського живого, масштабного, цілісного.. 

Відносною творчою свободою в Україні митці користувались всього лише впродовж десятиліття – з 1917 до 1927 рр., після чого сов’єти почали цілеспрямовано душити спочатку саму її (творчу свободу), а потім – за кілька років, і самих митців. І навіть за ці короткі десять років в Україні було створено, зокрема у театрі, шедеври світового рівня. 

З огляду на вік, та, імовірно, обмеженість у літературі для уточнення певних деталей, Й. Гірняк, у певних місцях припускається незначних фактичних та хронологічних помилок, що слід мати на думці під час читання книжки.

Крім того, через те, що автор спогадів пише про цілком відмінні соціяльні, політичні та економічні реалії, навіть підготовленому читачеві знадобилося б більше приміток для роз’яснень певних термінів чи діялектизмів. Сподіваюсь, що у наступних перевиданнях видавець обміркує можливість таких коментарів чи приміток.

Та поза сумнівом, це жодною мірою не применшує значення та важливості книжки.

Тому навіть якщо ви не театрознавець, ця книжка точно варта того, щоб бути у вашій приватній книгозбірні, тому не баріться із рішенням про її придбання!)

А прекрасним доповненням до унікальних «Споминів» Й. Гірняка про його харківський період, про театр «Березіль» та підвоєнний Харків є перший том «Щоденника» Ю. Шевельова, що також були видані видавцем О. Савчуком.

Завдяки таким книжкам, як ось ці «Спогади», відроджується цілісність тканини української історії та культури, яку століттями свідомо рвали московити, росіяни й сов’єти з метою національного, культурного та фізичного знищення українців.