До 100-річчя КПК (Конфуціанської Партії Китаю)

На початку липня у Китаї відбулася важлива подія – святкування 100-річчя з дня заснування КПК – Комуністичної Партії Китаю, яку я останнім часом послідовно називаю "Конфуціанською Партією Китаю" з огляду на те, що, як бачу – після радикальних пошуків "власного шляху побудови соціалізму з китайською специфікою", що тривали до смерті Мао Цзе-дуна, КПК повертається до звичних, вироблених тисячолітньою китайською конфуціанською управлінською традицією ідеологем у внутрішній та, що більш важливо для України – зовнішній політиці; до традиційного сприйняття Китаєм себе та іншого світу, а також застосування традиційних способів управління величезною масою китайського населення, яке для задоволення власних амбіцій потребує все більше ресурсів.

Вперше річницю КПК у Пекіні святкували на центральній площі Тяньаньмень, де колись, у 1989 р., за наказом Ден Сяопіна відбувся жорстокий розгін масових демонстрацій студентів, інтелігенції та робітників, які вимагали демократизації Китаю.

Сі Цзіньпін виступив із програмною годинною промовою, у якій звучали лише позитивні повідомлення – ні про «культурну революцію», ні про масовий голод ні про інші страждання через які пройшов китайський народ під час правління КПК згадано не було.

Очевидно, що промова була одночасно адресована китайському народові, найближчим сусідам Китаю, та умовному Заходу. Промова, як на мене, мала виконувати одночасно кілька цілей: повідомити, застерегти, попередити, надихнути (переважно самих китайців).

А з огляду на те, що промова була адресована настільки різноманітним реципієнтам, вона перевантажена символічно закодованими повідомленнями, які варто спробувати правильно відчитати, щоб зрозуміти що ж насправді мав на увазі теперішній Голова Китаю, і як далі буде розвиватися його внутрішня і зовнішня політика Китаю.

У цьому короткому, конспективному повідомленні я сконцентруюся лише на тому, що, на мою думку, варто чекати світові від Китаю найближчими десятиліттями. Крім того, важливо зрозуміти як Китай сприймає сам себе і якого сприйняття він очікує від світу, щоб не сприймати інше бачення його як держави як неповагу.

А наскільки важливе питання національної гідності для Китаю, можна легко пересвідчитися з самої промови: комуніст Сі Цзіньпін, який мав би виступати за братерство всіх пролетарів на планеті Земля, говорив не про це, а про те, що китайській цивілізації вже 5000 років і що епоха знущань над Китаєм «назавжди скінчилася», епоха знущань, яка у свідомості китайського народу почалася із першої половини XIX ст., коли розпочалася була перша опіумна війна, що призвела до поразки та приниження Китаю через підписання низки нерівноправних договорів, у яких було обмежено суверенітет Китаю.

Тобто підкреслю: у колективній свідомості українців, до прикладу, немає образи на Росію за знищення Батурина, уведення кріпосного права, денаціоналізацію та русифікацію, Голодомор і навіть теперішні окупацію Криму та війну на Донбасі, тому що наша історична пам’ять дуже коротка і надто мало із нас асоціюють себе із власною державою як великою цінністю, а у китайців досі є образа на Захід, як жива емоція, елемент колективної внутрішньої політики та джерело прийняття політичних рішень, за приниження яких Китай зазнав ще у середині XIX ст..! 

Видається, що Захід не усвідомлює і, схоже, ігнорує цей факт у своїй політиці щодо Китаю. А даремно..

Бо, як свідчить промова Сі Цзіньпіна, Китай заявив про глобальні амбіції на лідерство у світі і готовий кинути, у сприятливий час, виклик Заходові.

Як на мене, для такого висновку кілька підстав.

1) У доповіді Сі Цзіньпін заявив про успішне подолання бідності, повернення Китаю, другої економіки у світі, у клуб глобальних політичних гравців, розвиток технологій, амбітна космічна програма, збільшення кількості ядерних боєголовок, перетворення КНР на центр тяжіння для кожного китайця, громадянином якої країни він би не був, а також про амбітні плани розвитку країни у наступні десятиліття. І без КПК, як вважають керівники Китаю, цього нового Китаю не було б.

Тобто КПК проголосила китайському народові, що зараз саме вона де-факто прийняла на себе концепцію «Небесного Мандата», як одну із ключових у китайській традиційній політичній культурі, а факт її успішного управління Китаєм впродовж більш ніж 70-ти років є свідченням прихильності «Неба» до КПК, яка, отже, має легітимне право на керуючу роль у державі і надалі.

2) Питання Гонконгу та Тайваню, Синцзяну чи Тибету Китай точно вважає своїми внутрішньо-політичними справами у які не дозволить втручатися будь-кому із-зовні. «Червоною лінією» для КНР щодо Тайваню є курс на проголошення ним незалежності. Не знаю, чи наважиться на це Тайвань, який зараз має тісні економічні зв’язки із Китаєм..

3) “У крові китайської нації немає генів загарбників і гегемонів. Комуністична партія Китаю піклується про майбутнє і долю людства і готова спільно рухатися вперед з усіма прогресивними силами світу. Китай буде незмінно сприяти миру в усьому світі, вносити свій вклад в глобальний розвиток і захищати міжнародний порядок” – схоже ця заява має на меті приспати пильність та видати бажане за дійсне, адже історія Китаю – це суцільне, впродовж двох тисячоліть, розширення життєвого простору китайської нації за межі невеличкого простору у середній течії Хуанхе за рахунок інших народів через їх асиміляцію, витіснення і навіть пряме винищення, а сучасні територіальні спори із Індією, з сусідніми державами у Південно-Китайському морі, цілеспрямована політика по китаєзації національних меншин, а також суперечності із Заходом у все більшій кількості точок Земної кулі тощо, свідчать на користь того, що це висловлювання Голови лише риторичний прийом; спроба видати бажане за дійсне.

4) Сі сказав, що китайська нація піднялася на ноги, а ті часи, коли китайський народ дозволяв іншим розпоряджатися його долею — «епоха принижень», пішли безповоротно. Подібна риторика у промові Голови, а також плани, які намалював Сі Цзіньпін для мене прозвучали як приховане повернення до звичної китаєцентричної моделі сприйняття світу, згідно із якою саме Китай є цивілізаційним центром, а всі інші країни – цивілізаційною периферією, яка повинна визнавати провідну цивілізаційну роль Китаю.

5) Важлива роль армії, яку Сі Цзіньпін підкреслив у своїй доповіді, засвідчила, що Китай продовжуватиме активне переозброєння власної армії та флоту з метою щоб заявлені амбітні плани стали реальністю, в тому числі і під загрозою застосування китайських військових сил, хоча це станеться не сьогодні, не завтра, і навіть не післязавтра.. Але на Сході вміють чекати.. 

Отже, КПК оголосила про нові амбітні плани Китаю на наступні десятиліття. На яку стратегію робитиме ставку КПК щоб їх успішно втілити в реальність??

На мою думку, у Китаї чітко усвідомили пастку «династичного циклу», у яку неодноразово потрапляв імперський Китай, коли з-за виродження правителів, розніження та самозаспокоєння суспільства імперії, втрати амбіцій до експансії, виникнення дефіциту ресурсів (перш за все землі) через демографічне перенаселення, підвищення рівня внутрішніх суперечностей та врешті-решт соціального вибуху, нові внутрішні сили приходили до влади, чи на хвилі такх громадянських війн ситуацію використовували зовнішні сили (тюрки, кидані, чжурчжені, монголи, маньчжури) та встановлювали свою владу над Китаєм.

Схоже, КПК бачить спосіб подолання пастки «династичного циклу» у кількох напрямках:

1) Меритократія і дисципліна партійних та управлінських кадрів;

2) Світова політична та економічна експансія у всіх напрямках за допомогою м’якої економічної та політичної сили (цьому надаватиметься пріоритет), а у разі загрози фундаментальним аспектам національної безпеки Китаю – застосування до слабших противників прямої військової сили;

3) Опанування максимальної кількості корисних копалин та енергоресурсів по всьому світу де це є можливим (перш за все у Африці) для забезпечення потреб зростаючої економіки та населення Китаю;

4) Створення центрів політичного впливу Китаю на противагу Заходу (перш за все у Південно-Східній Азії) з домінуванням у таких політичних конструкціях Китаю та його політичних інтересів.

Китай ще довго уникатиме прямого зіткнення із будь-ким якщо не буде впевнений в успіху, однак не зупиниться перед ударом, якщо буде впевнений у ньому.

Захід, і ми услід за ним, можемо вперто продовжувати сприймати Китай як країну другого світу, «молодшого» який повинен прислухатися до думки «старшого», більш досвідченого у справах демократії та побудови правової держави партнера, та сам Китай відчуває інакше – він не вважає західну модель такою, що варта наслідування.

Імовірно, навпаки Китай вважає, що то Захід є «цивілізаційною периферією» щодо Китаю, якій на певний короткий за історичними мірками час завдяки перевазі у технологіях вдалося завдати глибокої національної образи Китаєві за яку вона повинна понести відповідальність та визнати за Китаєм його належне місце у світі – як одного із провідних, найдавніших неперервних центрів людської цивілізації, на яку покладено важливу цивілізаційну місію і ставитися до Китаю із відповідною повагою та увагою; Захід має уважно вивчати історичний досвід Китаю і якщо не запозичувати його, то за будь-яких обставин не втручатися у внутрішні справи Китаю чи справи у яких Китай має свої національні інтереси.

Не відомо, чи вистачить інерції поточного «династичного циклу» Китаю для втілення цих амбітних планів у життя, і чи ті серйозні внутрішні та зовнішні виклики, які поза сумнівом стоять перед Китаєм будуть ним успішно вирішені, але те, що Китай точно послідовно рухатиметься у цьому напрямку, на моє переконання сумніватися не доводиться.

Тому світові варто б перечитувати Конфуція та, особливо, Сунь-дзи..

Чи має Україна відповідь на ці виклики у період правління Зеленського – питання риторичне і не варте серйозної уваги, тому почекаємо для України кращих часів.