Сваволя у правозастосуванні як неправо

Як свідчить Постанова КМУ №211 від 11.03.2020р. та №255 від 02.02.2020р., у зв’язку із низьким рівнем правової свідомості та культури посадових осіб органів виконавчої влади в Україні, низькою управлінською кваліфікацією цих кадрів, які через свої інтелектуальн та ділові якості просто не здатні вчасно і адекватно зреагувати на загрози, що стоять перед Україною, проблема сваволі у правозастосуванні є досить актуальною.  

У цьому контексті я б хотів запропонувати до обговорення шановним колегам більш локальну тему: хоча й досить поширеного, як свідчить мій досвід практикуючого адвоката, явища – про правове свавілля в судах України, коли суди, прикриваючись щедрим цитуванням та формальним дотриманням норм закону, та бездумним (без належного розуміння змісту) цитуванням практикою ЄСПЛ, право перетворюють на неправо.

Це явище підриває правопорядок в Україні, віру громадян у державні інституції України та руйнує соціальний капітал українського суспільства, який, за Френсисом Фукуямою можна визначити як певний набір неформальних цінностей чи норм, яких дотримуються члени групи, що дає їм змогу співпрацювати один з одним.

У цьому короткому повідомленні під свавіллям у правозастосуванні я матиму на увазі перш за все такий спосіб дій на власний розсуд суддів, тобто осіб, наділених владою у системі судової влади України, які, за прикриттям формального цитування норм закону, ні з чим, і ні з ким не рахуючись, приймають неправосудні чи незаконні судові рішення, що є проявом як невідповідності таких осіб займаним посадам у зв’язку із їх неспроможністю через масштаб їх як особистостей оцінити правові та соціальні наслідки своїх деструктивних для правопорядку України дій, а часто, імовірно, також проявом корупції у судовій системі. І через це перетворюють право у неправо.

Тут хотів би звернути увагу на два випадки, на мою думку, свавілля у правозастосуванні:

1. Динамічність правових позицій Великої Палати Верховного Суду, яка, зокрема, здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. Ми всі є свідками надмірно частої зміни правових позиції Великою Палатою із важливих питань для практичних потреб питань, на фоні статики законодавчого матеріялу. Позиція Великої Палати час від часу змінюється на прямо протилежну.

І не зрозуміло із яких таких міркувань виходили шановні судді, коли приймали правову позицію, від якої пізніше з легкістю відмовляються на прямо протилежну? Невже вони не розуміють, що за цією правовою позицією стоять долі живих людей, правовідносини, що впливають на їх права та обов’язки і така зміна позиції замість того, щоб вносити однаковість правозастосування, породжує додатковий хаос у правозастосуванні?

Більше того, така зміна свідчить про неналежну прогностичну функцію мислення таких суддів та невміння враховувати український соціальний та культурний контекст наслідків тієї чи іншої правової позиції, який обов’язково, на моє переконання має враховуватися суддями такого рівня.

Як це назвати інакше, ніж як свавілля у правозастосуванні?

2. Другий приклад правової сваволі, який я хотів би навести – зловживання суддями апеляційного суду інститутом малозначних справ, коли знаючи, що імовірність прийняття до провадження касаційними судами малозначної справи близька до нуля, апеляційні суди скасовують законні та правильні по суті рішення судів перший інстанцій.

Ці явища свідчать, що судді, навіть на високих посадах у судовій системі України, імовірно, формально відповідаючи своїм посадам за рівнем знань та кваліфікації, цілком не відповідають їм за рівнем соціальної зрілості як громадяни держави, а за своєю системою цінностей замість підвищення рівня правопорядку, руйнують його.

І виправити ситуацію, гадаю, не зможуть творення нових етичних норм та підвищення кваліфікаційних вимог, а лише додатковий курс етики для претендентів та зміни критеріїв відбору на такі посади, які б враховували етичну репутацію відповідної особи.