Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
21.02.2020 20:23

Українська адвокатура: форма без змісту?

Адвокат, партнер АО "Шевердін і партнери"

Шляхи виходу української адвокатури з інституційної кризи.

Наприкінці року традиційно підводять підсумки прожитого, та формують плани на майбутній рік.

Ми ж, за нагоди, та після тривалих роздумів, спробуємо підвести підсумки не лише прожитого професійного року, а й прожитих українською адвокатурою останніх десятиліть (з часу відновлення незалежності України) та висловимо деякі свої міркування щодо бачення її кращого майбутнього – хоча наше «підведення підсумків» трохи затягнулося (за вікном – вже майже березень).

Очевидно, що адвокатура України – важливий суспільний інститут, покликаний бути фаховим посередником, зокрема між громадянином та державою, з метою захисту прав та законних інтересів громадян від сваволі органів державної влади та їх посадових осіб, та, врешті-решт, сприяти підвищення рівня правопорядку у державі.

Водночас, для більш ефективного виконання своєї суспільної функції, адвокатам важливо не лише вирізнятися професіоналізмом щодо знання закону та вміння його застосовувати, а й користуватися високим рівнем поваги з боку суспільства та соціяльним престижем – саме це було б запорукою сприйняття адвоката як незалежного провідника людини у величезному масиві динамічного законодавчого матеріялу, та справжнього захисника у випадку порушення державою прав громадян.

Соціяльні функції адвокатури як інституту у певному сенсі можна порівняти із церквою, яка теж є своєрідним посередником, але між мирським та сакральним світами.

Хоча для успішного забезпечення реалізації своїх завдань та соціяльного престижу, українська адвокатура, здавалося б, має всі передумови: як інститут вона згадана навіть у Конституції України; з 1992 року існує спеціяльний закон, що забезпечує широкий комплекс прав та гарантій діяльності адвокатури; створено систему відбору адвокатських кадрів та систему адвокатського самоуправління тощо, однак до суспільного авторитету церкви українській адвокатурі ще досить далеко.

Як спостерігають на власному досвіді ті адвокати, які практикують, – рік, що минув вчергове, як і минулі десятиліття з часу відновлення державної незалежності України, характеризується поступовим зниженням суспільного авторитету адвокатури як інституту та її соціяльну маргіналізацію.

До її думки як інституції не прислухається не лише виконавча влада (що, можливо, й цілком природньо – через природу цієї гілки влади), а й суспільство, що вже маємо сприйняти як тривожний дзвоник.

Знаками цього є повідомлення, що їх читаємо чи не щодня: публічні скандали, що супроводжують деяких адвокатів, обшуки у офісах адвокатів, їх побиття і час від часу навіть убивства.

Такий стан справ, звісно ж, не може вважатися задовільним і потребує осмислення адвокатським середовищем з метою вироблення адекватної стратегії змін на краще.

Рецепт запропонованих змін, звісно ж, не може бути простим і легковтілюваним, адже проблєми у адвокатському середовищі накопичувалися тривалий час, консервувалися, а рішення, що пропонувалися, зазвичай мали характер «підфарбувати фасад», створити враження змін, а не справжнє бажання їх здійснити.

Першу причину теперішнього стану справ ми бачимо у способах формування персонального складу адвокатури – який (склад), як відомо, є досить строкатим: це і люди, які свідомо йшли саме до професії адвоката; це і вихідці з судової системи; це і вихідці із правоохоронної системи (адміністративні практики якої, як знаємо зі свого досвіду, хоча й суттєво обмежені законодавчо, порівняно із 30-ми роками XX ст., за своєю суттю таки тяжіють до них); це і вихідці із органів виконавчої влади тощо.

Зрозуміло, що минула професія адвокатів, які вийшли із правоохоронної системи, накладає відбиток на спосіб їх мислення та поведінкові стратегії, та й саму систему цінностей – людина, яка у минулому була прокурором чи слідчим, не залежно від вербально декларованих принципів, цілком по-іншому розуміє свої завдання як адвоката і діє цілком відмінно, порівняно із тією людиною, яка не працювала в українській   правоохоронній системі.

І жодні численні етичні норми, що постійно розробляються та обговорюються адвокатською спільнотою, цього стану справ не змінять – знову маємо суттєвий розрив між змістом та формою, тому що адвокати, часто вихідці з правоохоронних органів, переносять у адвокатуру звичні для них соціяльно-ефективні (у їх розумінні) практики: загравання у формі домовленостей з органами виконавчої влади та посадовими особами на шкоду професії та клієнтам.

Особливо ця проблєма загострилася у останні роки, коли через уведення «адвокатської монополії», отримання адвокатських свідоцтв стало масовим явищем, а практика їх видачі у різних областях різниться кардинально: від уведення спеціяльних «такс» за допомогою яких можна отримати свідоцтво взагалі без іспитів, до жорсткого формалізованого відбору, який змушує претендентів тимчасово, на період до отримання свідоцтва, змінювати місце проживання на інший регіон України.

Другою важливою проблємою є невідповідність декларованих та часто вербалізовуваних адвокатською спільнотою у публічному просторі цінностей, і цінностей, що втілюються через поведінкові стратегії всіх зацікавлених учасників, що їх спостерігає суспільство.

Як приклад тут можна навести постійні внутрішньо-професійні конфлікти, що раз у раз виливаються у публічний простір, а також боротьбу за владу у адвокатській спільноті, яким можуть позаздрити і політики; метою цієї боротьби є закріплення посад на чолі адвокатури впродовж останніх років за стійким персональним «політбюро КПСС», переобрання якого унеможливлюється через явно маніпулятивні способи формування делегатів, та проведення з’їздів та зборів/конференцій адвокатів за дуже далекою від демократичної процедурою, коли рішення часто бувають відомі «посвяченим» навіть ще до оголошення дати зборів/з’їздів.

У цьому контексті стає зрозумілим палке бажання частини адвокатів перманентно вправлятися у законотворчості щодо профільного адвокатського закону, ініціювання обговорення відповідних змін та чисельних дебатів для «переливання з пустого в порожнє», політична боротьба за/проти прийняття відповідного проєкту, в той час як справжньою, однак прихованою метою ініціаторів, є втілення планів по гарантованому переобранню згаданого адвокатського «політбюро КПСС», змінити яке для декого не вбачається можливим інакше, ніж через чергову нову редакцію «адвокатського закону».

«Рейдерство» та створення паралельних структур адвокатського самоврядування – довершують цю яскраву картину.

Ще однією ілюстрацією глибоких кризових явищ української адвокатури є уникнення нею гострих суспільних питань на тлі чергової російсько-української гібридної війни та анексії Криму – жодними раціональними міркуваннями неможливо пояснити відсутність майже на шостому році цієї війни публічної позиції адвокатської спільноти щодо «адвокатів» у тимчасово окупованому Криму та на тимчасово непідконтрольних Україні територіях на Донбасі, які не відмовилися від українських свідоцтв на право зайняття адвокатською діяльністю і водночас визнають суверенітет над територіями України держави-агресора, Росії чи її маріонеткових політичних формувань – так званих «ДНР» чи «ЛНР».

Неприйнятним нам видається також толерування у рядах нашого професійного цеху адвокатів, які відверто ненавидять Україну як державу, бажають нашій державі поразки у гібридній війні, яку проти України перманентно веде Росія, і публічно висловлюють цю позицію.

Сподіваємось, що наведений аналіз переконливо засвідчив глибоку кризу української адвокатури як інституції і за таких обставин адвокатурі не варто сподіватися на повагу суспільства та повагу з боку тих же ж органів виконавчої влади чи правоохоронних органів – у відповідь на критику порушення ними закону щодо адвокатів ми можемо почути обґрунтовані заперечення на кшталт: «хіба ви не такі ж як ми»?

У цьому контексті, як ми зазначали на початку тексту, важливим є вироблення стратегії виходу зі стану кризи. Ми бачимо цей шлях таким.

Адвокатура є давнім, класичним суспільним інститутом, тому велике значення для викшталтування власної ідентичності української адвокатури, має спосіб відповіді на запитання – частиною якої традиції усвідомлює себе українська адвокатура? Адже лише усвідомлення себе частиною певної традиції дасть змогу чітко відповісти на питання: якою є система цінностей для української адвокатури як професійної спільноти?

Традицій, частиною яких може себе визнавати українська адвокатура, з нашої точки погляду, може бути три: російська імперська, українська галицька міжвоєнна та сов’єцька.

Російська імперська традиція адвокатури не може бути для українських адвокатів взірцем (не зважаючи на гроно яскравих особистостей-адвокатів у межах цієї традиції), через факт перебування таких адвокатів у російській імперській ціннісній площині, коли право на національне самовизначення українців більшістю із них відкидалося.

Сов’єцька традиція також не надається як належний ціннісний взірець з огляду на те, що адвокатура тоді не була автономною самоврядною інституцією і на політичних процесах заплямувала себе співпрацею з сов’єцькими репресивними органами, коли замість здійснювати у суді захист обвинувачених, вона часто виконувала функцію підігравання обвинуваченню.

Хоча сучасна українська адвокатура де-факто і є ціннісним продовженням саме сов’єцької адвокатури – у цьому і міститься, гадаємо, ключ до розуміння тих проблєм із суспільним авторитетом української адвокатури, що все наростають.

В той час як єдина цілісна й справді українська традиція (і за змістом і за формою), на наше переконання, змогла сформуватися українська галицька міжвоєнна авдвокатура, що як суспільна інституція із усвідомленням своїх окремих завдань почала формуватися ще наприкінці XIX ст. та де-факто проіснувала до 1939 р., тобто до анексії Західної України Сов’єцьким Союзом у результаті таємного пакту Ріббентропа-Молотова.

Що вирізняє цю традицію на фоні двох перших?

Перш за все чітка національна самоідентифікація та усвідомлення власної організуючої соціяльної ролі в українському суспільстві. Далі – висока освіченість та професійна кваліфікація багатьох представників. І ще: розуміння своєї соціяльної відповідальності перед тим суспільством, частиною якого українські адвокати були.

Тобто тодішня українська адвокатура за досить несприятливих зовнішніх умов (відсутності української державності у результаті поразки визвольних змагань) сформувалася як повноцінна українська суспільна інституція, що користувалася заслуженим високим авторитетом не лише серед широкого загалу української громади, а й серед колег та опонентів: польських та гебрейських (яких на той час було більш ніж 70%) адвокатів, представників правоохоронних та органів державної влади Польської Республіки.

Ці риси українських адвокатів яскраво і позитивно проявилися у кризові для української спільноти періоди: під час Першої світової війни, визвольних змагань 1918 – 1923 рр. та у післявоєнні десятиліття до 1939 року: українські адвокати були провідниками у всіх важливих суспільних процесах (формували українське військо; займалися політикою; купували українські газети для продовження їхнього існування, зокрема провідну газету українців «Діло»; формували органи державної влади; писали закони ЗУНР; займалися благодійністю; виступали на політичних процесах оборонцями українців; творили інституції адвокатського самоврядування; засновували українські правничі часописи; писали українські підручники з юридичних спеціальностей тощо).

Для ілюстрації сказаного, достатньо згадати імена таких українських галицьких адвокатів як:

Лонгин Цегельський (1875 – 1950) — міністр внутрішніх справ у Державному Секретаріаті ЗУНР, громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець. 

Степан Порфирович Витвицький (1884 – 1965) – міністр закордонних справ у Державному Секретаріаті ЗУНР, політичний діяч, адвокат, журналіст. 

Сидор Тимофійович Голубович (1873 – 1938), міністр судівництва у Державному Секретаріаті ЗУНР, політичний діяч, адвокат, доктор права, посол австрійського парламенту та Галицького сейму. 

Степан Іванович Баран (1879 – 1953), міністр земельних справ у Державному Секретаріаті ЗУНР, адвокат, журналіст, політичний та громадський діяч. 

Степан Євгенович Шухевич (1877 – 1945), громадсько-політичний, військовий діяч, адвокат – знаний оборонець у багатьох політичних процесах польської влади над українцями, які виборювали українську державу. 

Володимир Якимович Старосольський (1878 – 1942) – громадсько-політичний діяч, науковець-правник, адвокат – знаний оборонець у багатьох політичних процесах польської влади над українцями, які виборювали українську державу. 

Степана Івановича Барана (1879 – 1953), громадсько-політичний діяч, журналіст, адвокат – знаний оборонець у багатьох політичних процесах польської влади над українцями, які виборювали українську державу та багато-багато інших, бо перелік відомих галицьких адвокатів можна продовжити ще десятками імен.

Саме спираючись на цей досвід, необхідно вчитися діяти й сучасній українській адвокатурі:

-  не зважаючи на те, що ми часто виступаємо опонентами з інституціями української держави у процесах, коли вони порушують права та законні інтереси громадян (розумію, що це відбувається досить часто), ми повинні з повагою ставитися до них як до інституцій саме української держави, не залежно від відносно низької якості кадрів, які заповнюють у них штатні посади на сьогодні – у нас немає іншої держави. Шлях до підвищення якості інституцій тривалий;

-  адвокати, які демонструють лояльність до інших держав чи квазі-державних утворень і одночасно ненавидять Україну, шкодять їй, відкидають її право на існування – повинні виключатися зі складу адвокатської спільноти України;

- ми як адвокати повинні крім професійних цілей, обов’язково ставити і соціально позитивні цілі, тому що ми як інституція є своєрідним соціальним «психологом», а часто – й соціальним «психіятром» українського суспільства, тому ми повинні соціально лікувати його у міру своїх скромних сил. Ліками нашими є – правове просвітництво;

- ми поступово маємо прагнути, щоб наші декларації більше відповідали нашим діловим та соціальним практикам – саме у такий спосіб ми зможемо підняти соціальну повагу до адвокатів та соціальний престиж нашої професії;

- наших провідників адвокатського самоврядування нам варто переобирати частіше, думаю – щороку, щоб забронзовілість наших керівників не шкодила нашій свободі захищати права громадян – ми представники вільної професії і не повинні «заглядати до рота» чиновникам.

Отже, шлях до виходу з кризи української адвокатури знаходиться перш за все у сфері етики – коли українська адвокатура міцно стане на фундамент традиції цінностей, що були напрацьовані українськими адвокатами міжвоєнної Галичини, які і за змістом і за формою, були справді українськими адвокатами, то вона отримає опору, що дасть змогу належно усвідомити минуле і на цьому фундаменті впевнено вибудовувати своє майбутнє із власним національним обличчям, зокрема й у комунікації із адвокатськими спільнотами інших держав.

Ми розуміємо, всю масштабність та тривалість запропонованого Шляху, всі суперечності, що очікуватимуть українську адвокатуру – таку різноманітну та внутрішньо суперечливу. Однак будь-яка правильна дорога починається з першого кроку у правильному напрямку.

У противному випадку, якщо українська адвокатура не поставиться поважно до наповнення реальним змістом кожного із двох слів у наведеному словосполученні – тобто, не стане справді «українською» та справді «адвокатурою»: із цеховою взаємоповагою, взаємопідтримкою та розумінням своєї місії як щодо Української держави, так і щодо українського суспільства, то вона і далі залишатиметься на суспільному маргінесі поваги і жодні соціально престижні атрибути протилежного (нерухомість, авто, подорожі, дорогі аксесуари) не зможуть приховати її безсилості як суспільного інституту.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net