Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
03.01.2020 12:28

Про алгоритми сучасних "реформ" в Україні

Адвокат, партнер АО "Шевердін і партнери"

Про смислові пастки слова "реформи" в Україні.

Ще у 2004 році я написав статтю про те, що слово "реформи" використовується у нас не за призначенням. Називається ця стаття: "Перманентні реформи як "вічний двигун" надії". З того часу, на жаль, наші діючі політики змісту слова "реформи" краще так і не зрозуміли, тому вирішив її знову подати тут. Статтю було надруковано у моїй першій книжці: Москаль Р. Харківські підсумки. Статті: 1997 - 2007. (юриспруденція; політологія; синологія). - Х.: Фактор, 2009. - с.69 - 75.

Перманентні реформи, як "вічний двигун"надії

Як може зауважити кожен, ми, українці, вже ось близько дванадцяти років живемо у перманентній ситуації різноманітних реформ – від більш загальних до часткових. До загальних можемо віднести економічну, що нараховує вже близько десяти років, та політичну реформи, ідея якої виникла якось дивно та свідками якої ми зараз є. До більш локальних можемо віднести – судову, в нафтогазовій галузі та інші. Зрештою, можемо прийти до висновку про те, що наше життя то є суцільні реформи, кінця краю яким не видно.

Влада до того ж залюбки використовує термін “реформування” для обґрунтування своїх дій, адже слово “реформа” має в масовій свідомості позитивний відтінок й пов’язується із обов’язковим покращенням існуючого стану після закінчення проведення реформи.

За таких обставин, цікаво ближче поглянути на процес реформування як такого та зрозуміти що ж відбувається насправді.

Як видається, справжній процес реформування має мати кілька послідовних стадій та відбуватися за певним алгоритмом:

- від констатації ситуації системної кризи та неможливості ефективного функціонування тієї чи іншої системи за даних умов, а отже необхідності реформ;

- вироблення однієї чи кількох (що є більш пріоритетним) стратегій реформування із детальним розробленням заходів, що їх необхідно здійснити;

- обговорення плану із ширшим колом громадськості, або, що є більш пріоритетним, із фахівцями у відповідній галузі;

- етап реалізації реформ на протязі певного конкретного проміжку часу;

- досягнення планованого стану у реформованій галузі;

- випробовування функціонування системи за нових умов;

- у випадку виявлення недоліків – втілення часткових заходів коригування;

- функціонування системи на протязі певного проміжку часу до того, поки система адекватна тим завданням, які вона вирішує та обставинам за яких функціонує;

- до, у випадку виявлення суттєвого рівня неадекватності системи до вирішуваних завдань – нового циклу реформування.

За інших рівних умов успішність процесу реформування дійсно має характеризуватися кращим функціонування системи після закінчення реформ, ніж це було до їх початку.

Однак, при цьому необхідно мати на увазі, що навіть за досить ґрунтовної підготовки, реформи за певних обставин можуть призвести до погіршення ситуації – невірна констатація ситуації системної кризи системи або її відсутність; радикальна зміна ситуації на час завершення реформи; невірне обрання стратегії та тактики реформи тощо. До того ж, не кожна криза системи свідчить про необхідність її реформування, деколи достатньо фрагментарних вдосконалень, однак такі не можуть називатися реформами.

Даний алгоритм, як здається, можна застосувати у будь-якій сфері – економіці, політичній системі, правовій системі, освіті тощо. Окремо слід відзначити, що процес реформування має мати чіткі часові рамки своєї реалізації – це є важливим як з точки зору визначеності учасників та об’єктів реформ, і є свідченням того, що реформування відбувається осмислено, а не стихійно.

Невідповідність процесу реформ наведеному алгоритмові, на наш погляд, є свідченням того, що назву “реформа” використовують для позначення процесу їх імітації, а не проведення. Також є логічним, що реформування систем більшої складності не може носити кон’юнктурний характер й процесові реформ у даній сфері має передувати тривалий підготовчий етап та широке обговорення.

Ось тепер ми можемо собі задати запитання: свідком скількох реформ було українське суспільство й які з них призвели до покращення ситуації, тобто були успішними? Й взагалі те, що влада називає “реформами” дійсно є ними, чи ні?

Я є фахівцем з права, тому інші реформи крім правової можу оцінити лише з точки зору соціально активного та заангажованого у суспільні процеси громадянина.

Наскільки пригадується, скільки ми живемо в незалежній Україні, стільки в нас відбувається процес реформування економіки. При цьому якесь реальне покращення життя громадяни відчули лише після 2002-го року. До того часу процес реформ супроводжувався якраз погіршенням економічних показників. Не відомо, як успішно просуваються реформи в сфері економіки, але, як видається, цей процес має суттєві вади: ніхто не знає скільки часу ще має відбуватися дана реформа; які конкретно заходи необхідно здійснити щоб досягнути прогнозованих результатів; який стан економіки уряд уявляє собі як вже зреформований тощо.

Дії уряду при реформуванні економіки більше подібні не на системні заходи, а на тактичні відповіді на сьогочасні виклики українській економіці. За таких умов можна констатувати, що процес реформування економіки має суттєві вади й більшою мірою подібний на імітацію реформ, а не їх реальне проведення й використовується владою для своєї політичної риторики та здобуття позитивних політичних дивідендів.

Однак, більш детально хотілося б проаналізувати правову реформу, основний етап якої вже відбувся, так як на цих питаннях автор знається набагато краще.

Отже, після прийняття Конституції України 1996 року, в її Перехідних положеннях встановлено, що стара судова система має функціонувати ще п’ять років, й на протязі цього часу мала відбутися судова реформа.

В 2001-2002 роках вона дійсно відбулася – прийнято новий закон “Про судоустрій України”, внесено суттєві зміни до процесуальних кодексів – Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального та Кримінально-процесуального.

Й вже на цьому етапі аналізу можна зафіксувати суттєві вади процесу реформ: Верховна Рада України, Верховний Суд України, Президент України мали цілих п’ять років для її проведення, а все ж реформу було проведено наспіх буквально в останні дні перед тим, як закінчували свою дію Перехідні положення Конституції України щодо цього питання. До того ж через те, що влада не встигала прийняти новий Закон України “Про судоустрій України”, було внесено зміни до старого закону й через сім місяців прийнято врешті новий.

Зміни, що вносилися до процесуальних кодексів не є системними. Наприклад, в Цивільному процесуальному непослідовно втілено новий принцип змагальності, а Кримінально-процесуальному такому комплексному питанню як обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту взагалі присвячено лише кілька статей й не вирішено багато важливих для забезпечення цієї процедури питань – деякі з них були вирішені відповідною Постановою Пленуму Верховного Суду України.

Крім того, про те, що реформу було проведено неякісно свідчить також те, що Конституційний Суд України визнав неконституційним створення Касаційного Суду – такий недолік носить системний характер й законодавча, судова та виконавча влади не мали права припускатися такої грубої помилки.

Особливої уваги у зв’язку із оцінкою якісності проведення даної реформи потребує питання про час вирішення цивільних справ у Верховному Суд України – справа може вирішуватися роками. До того ж, як видається, після введення до цивільного процесу “подвійної касації”, тобто коли справа розглядається по суті тільки після її передачі малою колегією на увесь склад судової палати, якість перегляду справ суттєво знизилася. Й щоб хоч якось вирішувати питання своєї надзавантаженості Верховний Суд України “під копірку” “штампує” ухвали про відмову в прийнятті касаційних скарг до розгляду. Тобто можна констатувати, що Верховний Суд України не справляється із тими завданнями, які на нього покладені законом.

Тобто в цьому аспекті ситуація після реформи суттєво погіршилася, порівняно із тим, що ми мали до її проведення. Й якихось пропозицій про кардинальне вирішення ситуації, що склалася, наскільки мені відомо, ще навіть не висловлено.

Суттєві зауваження висловлюються й щодо якості проектів Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів з точки зору не тільки їх юридичної техніки, а й навіть концептуальні.

Отже, узагальнюючи, можна констатувати, що якість проведення судової реформи є досить низькою. До того ж втілення реформи не призвело до утвердження в Україні незалежної судової влади. Хоча, як видається, тут можна погодитися із Головою Верховного Суду України В. Маляренком, що судді, які є членами цього суспільства, не можуть бути кращими за саме суспільство.

Однак, все ж хотілося б відзначити й позитивне в судовій реформі – розширення компетенції судової влади; втілення системи апеляції та касації, що відповідає європейським стандартам судової влади. До того ж, до процесу реформування судової влади, одного серед небагатьох, можна дійсно коректно застосувати термін “реформа”.

Все сказане вище мало за мету акцентувати увагу на тому, що в Україні термін “реформи” використовується, як правило, некоректно, й до тих процесів, що насправді реформами не є, а так – ситуативними потугами влади, яка за допомогою імітації реформ прагне створити собі в очах громадян імідж прогресивної влади.

А суспільство, здається, й саме вже втомилося від вічного реформування й прагне вже стану відносної стабільності та прогнозованості завтрашнього дня. Хоча в рік президентських виборів про це мріяти тільки й доводиться.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]