Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
03.01.2020 12:22

Геополітична проблема Росії для України

Адвокат, партнер АО "Шевердін і партнери"

Мої міркування 1998 року після прочитання книжки Александр Дугин "Основы геополитики. Геополитическое будущее России".

Геополітична проблема Росії для України (в контексті геополітичної ситуації в світі). Александр Дугин «Основы геополитики. Геополитическое будущее России». – Москва: «Арктогея», 1997. – 608с. Не було б цієї книжки, не було б, досить імовірно, і цих міркувань.

Вказана робота дозволила насправді по-новому поглянути на стратегії світової політики і підтвердила істинність тези, у яку вірив давно – Росія наш одвічний ворог. Саме тому зараз на часі пропаганда і практична реалізація гасла М. Хвильового «Геть від Москви!».

Сильний гнів після прочитання книжки через деякий час трохи вщух, змінився спокійністю, виваженістю. Але все одно, в подальшому прагнутиму тут писати короткими реченнями, щоб уникнути багатозначності написаного і можливості його тлумачити по-різному.

У геополітиці існує аксіома, що для самостійної геополітичної позиції у світі здатні лише держави, які мають велику територію, значну військову могутність, відповідний інтелектуальний, інформаційний потенціал, фінансову та економічну потугу. Загальновизнано також, що на даний момент такими державами є: США – по-суті єдина наддержава, разом із Великобританією (бо стратегічно ведуть єдину зовнішню політику на світовій арені); Японія – через свою економічну та фінансову могутність (до недавнього часу також рухалася в геополітичному фарватері США); Німеччина – з-за економічного та політичного впливу та свого географічного розташування в Європі; Китай – через свою величезну площу; економічну потугу, що швидко зростає; наявність арсеналу ядерної зброї, а також величезний демографічний ресурс; такою державою, мусимо це визнати, є і Росія – через свою гігантську площу території; невичерпні запаси корисних копалин; значний ядерний потенціал.

Україна, на жаль, до цього переліку поки що не входить. І ще більше, на жаль, немає реальних передумов до змін цього статус-кво стосовно України в найближчому історичному майбутньому – адже наша держава не може змінити розмір своєї площі; відмовилася від ядерної зброї, що суттєво ослабило її позиції у світі; перебуває у економічній та фінансовій скруті.

Але вважаю, що це не повинно бути причиною до опускання рук, ми повинні наполегливо шукати виходу із цієї ситуації, компенсувати її об’єктивні недоліки успіхами у інших сферах. Зокрема – високою ідейністю, жертовністю, дисциплінованістю, масовим патріотизмом.

Крім того, ми повинні чітко усвідомлювати реалії сучасної світової політичної ситуації взагалі. Ці реалії полягають у тому, що нас не повинна вводити в оману демократична риторика світових по-імперськи налаштованих держав (США, Росії, у певному розумінні – Китаю), які прямо або побічно прагнуть встановити світовий контроль, добитися світового панування. Лише зараз це робиться, як правило, не військовими методами, або точніше кажучи, не тільки військовими методами, а більш приховано – фінансовою експансією, інформаційною агресією, різними способами підривання національної безпеки інших країн. І до того ж, відсутність війни – не найкраще свідчення миру, особливо коли поруч такий непередбачуваний та агресивний сусід як Росія. І саме Росія зараз складає основну небезпеку для України.

Ось висновки після прочитання згаданої на початку статті роботи, які стосуються безпосередньо Росії:

1. У Росії знову, як і колись, виношуються плани світового панування. Тими, хто ці плани виношує (можна зробити висновок, що ці люди є досить впливовими, просто не «світяться») Росія не уявляється інакше, як світова імперія, держава-повелитель інших націй.

2. Україна – перша жертва відновлюваної імперії, без якої сама ідея Великої Росії втрачає сенс. Засоби до повернення України до складу імперії – будь-які, із військовими включно.

3. Можливі сценарії цього задуму – федералізація України, її розчленування між Росією та іншою державою за сферами впливу на першому етапі (найімовірніше, між Росією та Німеччиною).

4. Іншими партнерами, з якими Росія буде рахуватися в процесі реалізації цього задуму будуть країни осі, представники континенталістської геополітичної ідеології – Німеччина та Японія.

Вважаю, що у зв’язку із цим українці, враховуючи досвід «дружнього» та «братського» досить тривалого спілкування з Росією, повинні позбавитися вельми живучих ілюзій, які поширені до цього часу серед українців, особливо на її Східних та Південних теренах, а саме:

1. Що Росія в особі її державного керівництва та досить значної частини населення має якісь сентименти по відношенню до України.

2. Що росіяни бачать в українцях своїх братів і готові визнати за ними право на рівноправний діалог між нашими народами.

3. Що Росія здатна до чесної і паритетної політики.

Тому, виходячи із попередньо сказаного, на даному історичному проміжку часу ми повинні для себе чітко усвідомити, що:

1. Росія бачить у незалежності України небезпеку для своїх національних інтересів (!).

2. Росія не зупиниться перед військовою агресією, щоб знищити незалежність України.

3. Ті сили, які так вважають і які і які відповідають за прийняття рішень із цих питань є досить впливовими і явно або приховано визначають зараз її зовнішньополітичний курс по відношенню до України. Тим більше, що військова агресія, як відомо, є хорошим приводом для відволікання уваги та руйнівної соціальної енергії населення від внутрішньополітичних проблем.

Узагальнюючи, дозволимо собі ще раз акцентувати увагу читача, що історичний аналіз сучасної ситуації за період від проголошення незалежності до цього часу свідчить, що мирне співіснування із Росією, якщо Україна буде слабкою у військовому відношенні є неможливим! У разі власної близорукості і довірливості до Росії ми будемо змушені знову заплатити своєю незалежністю, як це сталося у XVII ст. та в 20-х роках XX ст., а у наслідку – навіть власною національною самобутністю.

Враховуючи, що наше найвище державне керівництво зовсім по-іншому бачить ці проблеми, та й судячи зі всього, не дуже ними переймається, про що свідчать його останні політичні кроки по відношенню до Росії, вважаю, що лише самі українці можуть подбати про захист власних національних інтересів. Такі люди серед українства є, їх кількість суттєво значення не має, важливо, щоб вони постійно нагадували про себе суспільству, громадськості і могли стати каталізатором, в разі необхідності, для розгортання значного руху спротиву, як це вже було під час Другої світової війни, коли активісти з ОУН зуміли підняти більшу частину населення Західних Земель України на активний збройний спротив окупантові.

Свідомо абстрагуючись від усієї складності та багатогранності характеристик українства, для цілей цієї статті акцентую увагу читача на ось такому узагальненні. Вважаю, що в українській нації яскраво представлені типи людей в яких домінують дві протилежні психологічні домінанти – хліборобська та героїчна. (Наскільки мені пригадується, приблизно такий поділ зустрічається в працях Д. Донцова та В. Липинського).

На мою думку, представників із хліборобською домінантою є приблизно 80-90% від загальної кількості населення України: вони схильні до розміреної, спокійної праці, не люблять потрясінь і різких змін у житті, а тому не здатні до активного систематичного та довготривалого спротиву. Важливо відзначити, що наведені характеристики є просто констатацією, без жодного зневажливого ставлення до цих людей – всі ж не можуть воювати.

Героїчна ж складова яскраво проявилась у козацтві, опришківстві, гайдамаччині, січовому стрілецтві, воїнах ОУН-УПА. Хоча деякі із вищеназваних форм боротьби і мали масовий характер, організаторами та найактивнішими учасниками були саме українці носії героїчної складової, а основна маса піднімалася на боротьбу чи то з відчаю, чи то під впливом хвилинного емоційного піднесення. Тому лише носії означеної героїчної складової можуть і повинні взяти на себе відповідальність та обов’язок із захисту українських національних інтересів. Саме вони можуть дати достойну відсіч російській «політичній аморальній чумі». Знову є таки відзначу, що ця назва стосується не російського народу взагалі, це наймення людей, які приймали і приймають відомі антиукраїнські рішення від його імені (мається на увазі – Лужков і Кº, відоме Рішення Російської Держдуми, події у тій же ж Думі під час слухань Великого Договору між Росією та Україною).

Тому саме українські націоналісти, як носії героїчної, лицарської складової українського народу, повинні щоденно пам’ятати про це, бо лише вони здатні дати відсіч агресії від кого б вона не виходила і в будь-якому вигляді.

Щоденною роботою таких українців повинні бути:

1. Самодисципліна, як засіб самовдосконалення і як запорука здатності до виховання в собі високих вартостей та якостей українського націоналіста.

2. Постійна щоденна самоосвіта.

3. Створення націоналістичного геополітичного центру, який би детально відслідковував ситуацію в світі та узагальнював цю інформацію.

4. Зміцнення організації націоналістів, як єдиної організації, спроможної кадрово, ідейно, взяти на себе відповідальність за захист нації у кожний даний конкретний момент часу. Зміцнення має відбуватися за принципом – не кількість, а якість і високі особисті характеристики та властивості членів.

Поруч із цим Україна повинна наполегливо шукати власний геополітичний шлях у світі, враховуючи загальносвітову геополітичну ситуацію, яка в загальному була позначена вище. І силою законодавчого впливу (при можливості), відповідного виховання нації, ми повинні і можемо забезпечити свою особливу геополітичну позицію в Європі, виходячи із власних національних інтересів. На даному етапі ми не зможемо обійтися без укладення певних дво- або багатосторонніх угод про співпрацю, у військовій сфері насамперед.

Вважаю принциповим, щоб суб’єктами таких угод були держави, що не прилягають безпосередньо до нас кордонами, або якщо й прилягають, то наше історичне минуле не повинне бути захмарене взаємним поборюванням – нації ще повільніше відмовляються від стереотипів своєї політики, ніж окремі особи від певних особистісних вад чи переваг своєї поведінки. Тому Польща та Росія не можуть бути партнерами по таких угодах. НАТО можна розглядати як партнера у даному контексті, але потрібно пам’ятати, що цією організацією фактично керують США.

Можливо, є доцільним ініціювати формування Центрально-Європейського Союзу, як засіб противаги Росії, третьої сили перед НАТО та Росією.

Ще раз підкреслимо, нас не повинна вводити в оману риторика та реверанси дипломатів, ми повинні аналізувати реальні практичні дії країн, а вона переконливо свідчить, що сильні нації постійно прагнуть підкорити собі менш сильних. Нації постійно борються (змагаються), стараються завоювати життєвий простір одна одної. Пасивна позиція рівнозначна поразці, саме тому ми приречені на активність, якщо хочемо, щоб із нами рахувалися в світі.

Від здатності адекватно відповісти на ці «виклики» світу залежить подальше буття України, яка матеріалізується в кожному із нас – свідомих і несвідомих представниках української нації. Ця робота ніколи не закінчується і не послаблюється.
В цьому й полягає частково сенс буття нації – у виборюванні свого власного права на свободу, права приймати суверенні рішення на власній території.

1998р.

Вперше статтю було надруковано у виданні: Москаль, Роман. Харківські підсумки. Статті: 1997-2007 [Текст] : юриспруденція, політологія, синологія / Р. Москаль. - Х. : Фактор, 2009. - 192 с. - с.144 - 151.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net