Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин або Що хотів сказати Вищий господарський суд України.

17 травня поточного року Пленум Вищого господарського суду України прийняв чергову постанову № 6 “Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин” Втім зазначені “питання” викликали ряд нових “питань” у зазначеній сфері. Але про все по порядку.

По-перше, Вищий господарський суд, на мою думку, так і не зняв неясності з приводу розмежування підсудності справ у сфері земельних відносин з адміністративними судами. З-поміж рядків постанови читається, що господарські суди заінтересовані щоб якомога більш земельних справ розглядалося саме ними.

По-друге, не завжди однозначними виглядають положення Розділу 2. “Справи у спорах, пов'язаних з набуттям і реалізацією права на земельні ділянки” зазначеної постанови. З тексту цього розділу випливає начебто бажання господарського суду посилити судовий захист особи у спорах з органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади. Однак більш глибокий аналіз тексту постанови дозволяє стверджувати, що це лише декларації. Адже незмінною залишається практика господарських судів про виключну, я б навіть сказав — абсолютну та беззаперечну компетенцію названих органів влади у сфері розпорядження земельними ділянками державної або комунальної форми власності.

Так, наприклад, у пункті 2.4. постанови зазначається, що з позовами про визнання недійсними правочинів щодо земельних ділянок мають право звертатися сторони цих правочинів (договорів), а також інші зацікавлені особи, зокрема, особи, що мають право на придбання земельної ділянки, яка є предметом спірного договору. При цьому інтерес такої особи стосовно придбання у власність земельної ділянки має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, а також відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надане в резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 N 18-рп/2004.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України на яке йде посилання у неодноразово згадуваній постанові зазначається, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Як бачимо, Вищий господарський суд фактично пропонує власне тлумачення “охоронюваного законом інтересу”. Так ключовим у визначенні Конституційного Суду є те, що такий інтерес являє собою простий легітимнийдозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони. Далі за текстом визначення Конституційний Суд розкриває правову природу цього інтересу, зазначаючи, що він має на меті задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. З тексту постанови виходить, що господарські суди приймаючи позови навіть у разі коли до них звертаються за захистом своїх охоронюваних законом інтересів (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України), тобто про такі інтереси прямо зазначається в законі (легітимний дозвіл) повинні з'ясовувати чи цей зазначений в законі інтерес не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, а також чи відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу. Також залишається невідомим про які “критерії охоронюваного законом інтересу” йде мова. Загалом зазначу, що Вищий господарський суд створив чергову перепону щодо реалізації гарантії права на доступ до правосуддя.

Також Вищий господарський суд взяв на себе ініціативу борця з самовільним будівництвом та подальшим визнанням на нього права власності, навіть якщо це і відбувалося, наприклад, у цивільно-процесуальному порядку. У пункті 2.10. постанови зазначається, що у вирішенні спорів щодо переходу права власності або права користування земельними ділянками внаслідок переходу права власності на житлові будинки, будівлі, споруди, що на них розміщені, судам необхідно досліджувати умови договору купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна, наявність у продавця визначених законом документів, що посвідчують право на земельну ділянку, відповідність нерухомого майна, розміщеного на відповідних земельних ділянках, ознакам житлового будинку (будівлі, споруди), здійснення державної реєстрації права власності особи, яка придбала відповідне нерухоме майно, з урахуванням положень статей 331, 376 ЦК, статей 116, 123, 124, 126 ЗК. Таким чином Вищий господарський суд фактично спонукає господарські суду до проведення “ревізії” правочинів на підставі яких виникло право власності на житлові будинки, будівлі, споруди. Наведеній підхід не лише тягне за собою вихід судом за межі позовних вимог та безпідставне розширення предмету доказування у справі, а й в цілому становить загрозу усталеності цивільно-правового обороту нерухомості в Україні.

Є багато й інших огріхів у даній постанові, які планую розглянути у наступних публікаціях, а також запрошую усіх бажаючих до дискусії.