Реальність чи ілюзія

Серед безлічі негативної інформації щодо стану справ в українському суспільстві чи економіці, яка з усіх боків висне на сучасного українця, 14 вересня пролунала надія на відродження величі і визнання могутності нашої держави.

Приведу фрагменти з книги Нормана Дейвіса «Європа. Історія». Київ, 2000. (Norman Davies. Europe. A History.): «оскільки на рівнині завжди панувала політика сили, українці рідко мали нагоду керувати своєю долею. … Населення України за кількістю дорівнює населенню Англії чи Франції і має численні меншини, проте українцям відведено дуже мало місця в історичних працях. Протягом багатьох років українців репрезентували західному світові як «росіян» чи «радянських людей», коли їх годилось похвалити, а «українцями називали лише тоді, коли вони чинили зло. Вони не мали свободи слова аж до 1990-х років». Але незважаючи ні на що, а саме: практично руйнацію і доведення українців до стану знищення, як нації з її культурою і народом під час існування Речі Посполитої, панування влади Російської імперії з часів правління Петра І та Катерини ІІ «Її уславлені чорноземи — найбагатші сільськогосподарські ґрунти Європи, і до 1914 р. Україна була чи не найбільшим експортером зерна на континенті». Треба зауважити та нагадати, що і за часів Радянського Союзу Україна була житницею всієї радянської імперії.

Досліджуючи питання історії України, неможливо збагнути навіть при розумінні і реальному сприйнятті простору та родючості нашої землі, як протягом всього періоду існування, коли не було майже відпочинку від війн чи пограбувань, постійної залежності і гноблення, Україна та її народ були спроможні забезпечувати майже всю Європу хлібом. Хоча до цього ще варто додати: Україна славетна великими перемогами і  надбаннями козацької доби, визначними історичними постатями, винаходами, науковцями, культурою, силою духу українського народу в різні періоди: від давнини до періодів голодоморів та років Великої вітчизняної війни, коли ООН визнала з особливою повагою і вдячністю Україну серед інших республік СРСР. Все це наш шлях, який пройшли славетні українці: зберегли свою мову, культуру, етнос. Що ж сталося … Чому зараз ми вимушені відкривати себе світову знову і знову? Чому нас неповажливо відносять до країн з невизначеним шляхом розвитку? Чому нас асоціюють з неповноцінною нацією?

І от з’являється певна надія … 14 вересня на 9-ій Ялтинській щорічній зустрічі YES міністр економічного розвитку України Петро Порошенко повідомив, що «Если раньше миром правили страны, которые имеют газ и нефть, то в ближайшем десятилетии лидерство перейдет к «странам зерна и воды» – к странам, обладающим развитым агросектором и большими продовольственными ресурсами. Таким образом, в ближайшие 10 лет Украина получит уникальную возможность стать одним из лидеров мировой экономики. Это станет возможным благодаря развитию украинского аграрного сектора».

Отже, в досить скрутні часи для світової, у тому числі і Європейської економіки, Україна знову і знову покладає на себе керівну роль годівниці.  Що ж треба зробити вже цього разу, щоб не відродити повагу до української країни та її народу, не заставити говорити про себе, як велику державу, не відродити свою економіку?

Зазначу, що певні шляхи міністр окреслив: «Главное - когда инвестор приходит в Украину, он должен чувствовать себя безопасно и комфортно». Але вважаю, що ключовим моментом в стратегії досягнення розвитку аграрного сектору є інший його вислів, який окреслює «борьбу с коррупцией, соблюдение верховенства права».

Можливо Україна знову отримала нагоду та реальний шанс відродити своє славетне ім’я, стати поруч за величчю, значенням та повагою серед «сильних країн світу». Що це – реальність чи ілюзія, до якої тягнешся, а доторкнутись не в змозі?