Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
05.09.2012 10:32

Літак “Україна” повинен нарешті злетіти

Народний депутат України Верховної Ради VI скликання (2007-2012)

Я хочу розповісти вам про реалії, які є в нашій державі, щоб ми спустилися з примарних небес, навіяних політиканами або подекуди безвідповідальними тимчасовими представниками влади, і подивилися в очі правді.


  Я хочу розповісти вам про реалії, які є в нашій державі, щоб ми спустилися з примарних небес, навіяних політиканами або подекуди безвідповідальними тимчасовими представниками влади, і подивилися в очі правді.

  Я багато подорожую Україною, проводжу зустрічі. І кожна територіальна громада, колектив з яким я зустрівся, дарує мені ще більше нових емоцій, переконань або підстав для роздумів. Можливо саме під цим впливом  я хочу в стислій письмовій формі, в режимі стенограми однієї з зустрічей із педагогічним колективом школи Бердичівського району, розповісти вам про свої переконання, - політичні і економічні. Розповісти вам про реалії, які є в нашій державі, щоб ми спустилися з примарних небес, навіяних політиканами або подекуди безвідповідальними тимчасовими представниками влади,  і подивилися в очі правді.

 Про що ми говоримо між собою? Ми настільки політизовані, що знаємо все про всіх. Приходячи додому ввечері або спілкуючись із колегами, смакуємо останні дрязги в Парламенті або Уряді, місцевих осередках виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. І на всі наші біди ми знаходимо винних. Наші вердикти прості: Вона винна, чи Він, депутати винні,  чи персонально Кучма, Єхануров, Ющенко, Тимошенко, Янукович, Азаров,  Путін,  Барак Обама, Перес Де Куєльяр... ми говоримо про якихось мільйонерів,  хто де вчиться, в кого що є – проте ми не говоримо лише про наші проблеми, що оточують нас, від яких нам стає все гірше і гірше.

Давайте зараз переглянемо ретроспективу, яка називається «Україна 1991–2012 року». Уявіть, що сьогодні 1991 рік, ми з вами тільки-но вийшли з виборчої дільниці після голосування на Референдумі. Проголосували за незалежність України, а також проголосували за роздержавлення сучасної економіки, якщо пам’ятаєте. Пішли додому, випили чарку, лягли спати.

Прокинулися вчора ввечері – 2012 рік. Вийшли на вулицю і спитали в друзів, а де я? Що з Україною? Чи перегнали ми Китай? Росія позаду чи попереду?

Не будемо в наших дискусіях торкатися питань корупції, імперських амбіцій (які, запевняю, ми мали), не кажучи про ядерну зброю та систему колективної безпеки, які у нас були. Поговоримо про соціалку і економіку.

Отже, 91 рік, як ми засинали ?

Перше – в 91-му ми пишаємося власною державою, ми знаємо, що ми попереду всіх і, що Україна обжене Росію, тому що в Росії немає, скажімо так, працьовитого українського народу. Бо Україна має все для того, щоб бути першою: кращу землю, освічене населення, технології і проектні інститути, космос і авіацію, розвинену енергетику і… бажання мати Незалежність.

Ми пишаємося тим, що Україна виробляє найдорожче, що можна виробляти, – розумовий продукт. Ми продаємо технології. (Я відкрию вам можливо секрет, що на виробництві булочок чи молока грошей не заробиш, заробляють, окрім монополій і надр, лише на чомусь вищому – технологіях, виробництві, патентах).  Ми продаємо технологію і навіть говоримо про те, що всі науковці, наприклад Японії, ганяються за нами, щоб «вкрасти» наші технології.

Ми живемо в державі, яка займає двадцяте місце в світі за рівнем промислового виробництва. Попереду лише велика шістка (Росія стане сьомою лише через декілька років), і ми виробляємо станки, обладнання, комбайни, інструменти, усе це продається на весь світ.

При цьому Держава – учасник соціально-економічних відносин, побудованих в Україні. Ми маємо майже 100-відсотково державну форму власності на засоби виробництва. Існує система державного замовлення на сільськогосподарську, промислову  продукцію, на освіту, на прикладну науку, створення робочих місць. Держава виконує функцію головного цінорегулюючого органу.

Ми навчаємося у вищих навчальних закладах, і разом із нами вчаться студенти, які розмовляють іншими мовами – українська, китайська, німецька, португальська, англійська. Чому? Тому, що український диплом можна обміняти на роботу, при цьому це можна зробити не тільки в Україні, але і закордоном. Тому до нас їдуть представники 111 країн світу.

Село живе і має гроші. Ми живемо на селі, де біля нас знаходиться надвелика кількість інфраструктурних об’єктів, які перебувають не в тому стані, як зараз, а «трохи в іншому». На селі функціонують  школи, подекуди технікуми, а 8 сіл в Україні мають філії ВИШів.

Діє система кооперації при колективній обробці землі, крупно товарного сільськогосподарського виробництва. Інфраструктура та територіальна громада  живуть за рахунок прибутку, який отримують  колгоспи і радгоспи. Селяни в період урожаю здебільшого заробляють більше, ніж у місті. Я, будучи студентом у 1989-1991 роках, їздив до студентських будівельних загонів Петропавловська-Камчатського, Харкова, Пітера.  Ми працювали на селі. Чому? Бо молода людина, будуючи  на селі корівники, ферми, будинки, дороги могла заробити до півтори тисячі карбованців  за три-чотири місяці. Де можна було заробити таке? Це було абсолютно нереально в місті. На селі були гроші!

До речі, щодо грошей. Дохідна частина державного бюджету 1991 року дорівнювала 675 млрд карбованців або 888 млрд доларів (курс 0,76 крб/$).

Все. 1991 рік закінчився. 

Уявіть собі, що ми сьогодні прокинулися у 2012 році.

Почнемо з технологій. Технології ми більше не продаємо, бо їх нема. Останні прикладні інститути, скажімо так, призупиняють свою діяльність остаточно, бо державного замовлення на їх специфічну продукцію нема вже багато років. Проектні інститути продаються нечистими на руку чинушами за приміщення, щоб зробити в них черговий розважальний центр або базар. Вчених, які ще 20 років тому несли «золоті яйця» для держави та були предметом гордості, зробили жебраками, як і сільських голів, - «Дайте хоч щось, хоч якусь зарплату». І городів своїх у них немає. Тому й високий відтік закордон. Люди розбігаються нібито із тонучого корабля.

Друге питання. За рівнем промислового виробництва Україна посідає 163 позицію в світі. Попереду дві країни Африки. Ми вже не виробляємо станків, обладнання, інструментів та комбайнів. Споживаємо імпортне, здебільшого  китайське. Наприклад в Житомирській області дивлюся з зацікавленістю, коли бачу китайський тракторець, навіть хочу зупинитися, спитати, скільки ж ти віддав за це? І скільки ж воно буде працювати? При цьому ми ще донедавна мали власні потужності для виробництва подібної техніки. Немає про що навіть говорити, але, ще 10 років тому, ми казали один одному: нічого, що комбайнів не продаємо, ми все ще займаємо перше місце в світі за рівнем експорту прокату: труби, катанки, арматури, прутка тощо. На сьогодні ми втратили і це. Бо здебільшого експортуємо металевий концентрат. Зараз ведуться переговори із Росією та Німеччиною про продаж сирої руди. Як бачите, рівень промислової деградації не тільки вражає, але і вбиває. І це, друзі, відбулося не за 200 років, і навіть не за 100, а за 21 рік незалежності. Шлях із зірок виробництва до сировинного придатка.

Ми живемо в державі, в якій біля нас у вищих навчальних закладах вже не вчаться студенти, які розмовляють іншою мовою, бо український диплом не можна поміняти на роботу навіть в Україні. На сьогоднішній день, якщо молода людина приходить до роботи, де вже немає державних місць, їй кажуть: «Три місяці стажу потрібно». А звідки його взяти? Намалювати самому чи що?

Ми живемо в системі, в якій молодий фахівець не може отримати ні квартири, ні соціального пакету, нічого. Бо держава самоусунулася від виконання своїх завдань. Відповідь на все одна: грошей у бюджеті нема.

Село. Страшна картина. Кооперації нема, інфраструктурна частина знаходиться у зруйнованому стані. Ви самі все бачите. Чому на селі немає грошей? Бо прибутків немає. Бо виробництво забили, наче скотину. Бо нічим прикрити срамоту і починити клуба. Бо розучилися працювати колективно.  Бо тотальне безробіття і відсутність будь- яких перспектив. Сільський голова з сільською радою перетворилися на хлопчиків для биття. Вони, маючи функціональні обов’язки, нічого не можуть, бо грошей нема. Збирають гроші на гробки, на огорожу, на смітники… і чекають чергового траншу субвенції із бюджету згори, які приходять все рідше і рідше.  Продали все. Але це не вирішить питання по суті, бо село здебільшого можна порівняти із родиною, в якій одночасно не стало грошей. Можна міняти, можна продавати, можна проїдати, але воно закінчується. Село жебракує. Майже  52%  жителів сільської місцевості України живуть за межею бідності, 98,2% бідують. Тобто ми, маючи ще 21 рік тому величезний потенціал, будучи державою, що займала 17 позицію в світі за рівнем агрокультурного виробництва, дійшли до такого? Ми бідні, як церковні миші. Вся держава на сьогодні деградувала, впавши до рівня країни Африки.

Рівень нашої деградації, до речі, і моральної, досяг межі. Коли, наприклад, в одному з сіл Бердичівського району, розповідаючи про нашу всеукраїнську ініціативу «Рука допомоги», яка тільки в Житомирській області обстежила 11,5 тисяч Житомирян, я підняв питання: хто був на акції «Рука допомоги»? Всі мовчать, а один чоловік і каже - я був. Я питаю: а звідки ви взнали про акцію? Село дружнє? Із сусідами дружите?  Він відповідає: взнав про акцію з оголошення в районній газеті. Село дуже дружнє. Сусіди спілкуються кожного дня. Тоді я питаю: «а сусід ваш був?» Він каже: «ні». А чому? Він каже: «бо не знав ». Уявіть собі… Або інший випадок. При проведенні акції в одній із лікарень на вході лежала непритомна дитина. Дитина 6-ти років без свідомості. Скільки людей пройшло – невідомо. Не менше 10-ти. І лише літня жінка з паличкою підняла крик.  Це ж не п’яничка. Це ж дитина. Уявіть собі, кожен вважав, що хтось інший, а не сам, повинен допомогти. А дитинка лежить. За радянських часів вбили б за таку байдужість, ну просто вбили б. Але сьогодні це для нас норма. Безумовно, не для всіх. Але запевняю, піраміду Маслоу ніхто не відміняв. Бо лише неголодна людина здатна піднятися до рівня соціалізації. Або віра в Господа. Я, до речі, віруюча людина.

Черствість з’явилася. Знаєте чому? Тому, що економічне підґрунтя змінилося, і ми сприймаємо світ зовсім по-іншому. Бо економічна складова впливає на нашу свідомість.

Щодо держави та її ролі взагалі все недобре. Державна форма власності на засоби виробництва скоротилося до 3-4% (майже до нуля). Ціновим регулюванням держава не опікується. Система державного замовлення в сферах прикладної науки, освіти, утворення робочих місць, сільськогосподарської та промислової продукції  зруйнована або ведеться в невеликих обсягах через посередників. Дохідна частина державного бюджету, у порівнянні із 1991 роком, скоротилася у 20 разів і складає трохи більше ніж 46 млрд. доларів (у 1991 – 888 млрд. доларів). Все сказане є наслідком того, що держава, відсторонившись від виконання притаманних їй функцій – фактично перестала сама заробляти кошти та втратила свою здатність нагодувати медицину, освіту, науку, село, розвиток та перспективи України в цілому, та позбавила себе самого головного почесного права – піклуватися за рівень життя громадян України.

Підведу підсумки порівняння моделей 1991 та 2012 років:

Навіщо я вам намалював таку страшну картину? Бо ви все це знаєте і без мене. Можливо лише без деяких цифр або порівнянь. Я хочу, щоб ми зрозуміли, що непомітно, кожного дня впродовж 21 року, ми деградували не тільки в економічному сенсі, але й у інших напрямках буття. І перший, хто подав нам приклад, – сама державна система. То хто ж винен? Що з цим робити? Як нам вийти з ціє ситуації? Про це поговоримо далі.

 


Показник, характеристика

Україна 1991 року

Україна

2012 року

Інші країни

Дохідна частина  державного бюджету

675 млрд. крб.

370 млрд. грн.

 США – 14,7 трлн. $

або в валюті

888 млрд. $

46 млрд. $

Державний сектор

97%

3-4%

США – 29,6 %

Німеччина – 30,4%

Франція – 40-50%

Швеція – 64%

Державна система регулювання цін та ціноутворення на товари, послуги

100%

0%

США – 5-10%

Франція – 20%

Греція – 20%

Японія – 20%

Система державного замовлення без посередників

100%

3%

США    20%

Франція – 24%

Німеччина – 15%

Природні копалини та монополії (державний видобуток, виробництво)

100%

4%

За розрахунками незалежних американських експертів, у країнах з розвиненою економікою рівень приватизації ренти досягає 1/3 національного доходу. В інших (сировинних) країнах ця цифра істотно вище.

 

Сучасний світ і Україна.

Напевно нормальна з точки зору психологічного стану людина, на питання хто ж винний у тому, що відбулося, надасть відповідь: Тимошенко,  Янукович, Ющенко, Кучма, Кравчук, Єхануров, Азаров, депутати… Всі, окрім самого себе. А я вам стверджую, що будь-хто з перерахованих політиків не здатний на зміни такого масштабу та таку деградацію. Бо винний кожен з нас: наше рішення 91 року про роздержавлення економіки та системи регулювання, не пасе задніх наша млявість та байдужість або неактивність, коли ми всі все ще чекаємо, що хтось за нас підніме яблуко і дасть його нам до рота. Бо ми прийняли хибне рішення в 1991 році щодо роздержавлення. Бо ми 21 рік летимо в безодню, економічну безодню. Всередині літака міняються команди харизматичних політиків. То Вона зверху, то Він. Ми політизувалися, і дивимося шоу, бігаючи командами за кожним з них. Але літак «Україна»  падає. І він впаде, якщо не буде кардинальних змін у системі державних заробітків, регулювання та активної позиції.

Пам’ятаєте таку установу, яка називається Міжнародний валютний фонд? Знаєте таку? Чим вам запам’ятався Міжнародний валютний фонд минулого року? Нам говорили: хочете отримати позичку – 7,5 млрд. доларів? Хочете? Ви ж бідні та можете жити сьогодні тільки за рахунок податків та позичок. А ну піднімайте вік пенсійний для жінок до 60 років. А в цьому році що пропонує МВФ?  Хочете мільярд баксів? Ну тоді перенесіть стовідсоткову вартість газу на населення. Знаєте, що це значить? Для того, щоб рядова мешканка наприклад Одеси, яка має пенсію 1150 і платить за двокімнатну хрущобу 620 грн. на місяць, платила 920 грн. Я перекладаю для вас людською мовою:  щоб вона фізично вмерла!

 А що пропонував МВФ у 1991 році? Оці заклики, що були – «Держава є поганим власником». Говорили про те, що лише вільний ринок відрегулює все. Говорили, що держава повинна відмовитися від практики державного регулювання, планування, ціноутворення. І держава відійшла, відсунулася, втекла. І усі ми проголосували за стовідсоткове роздержавлення. А що ж відбулося в економічних системах країн–засновників МВФ? Можливо, в них така сама ситуація? Бо ми так виховані, що коли пропонуємо другу чи подрузі щось, радимо найкраще. Тобто в економічній системі усіх країн-учасників МВФ повинно бути 0% державної форми власності на засоби виробництва, відстороненість від ціноутворення, планування, регулювання, замовлення??? То давайте подивимось на ці країни.

 Сполучені Штати Америки за підсумками 2012 року в сукупному державному бюджеті мають майже 30% доходів, отриманих саме за рахунок державного сектору. А у нас 3%. Тобто, нам показали, куди рухатися, але самі туди не пішли. Можливо у Німеччині щось не так? У Німеччині теж більше 30%. Франція – 47%. Швеція – 64%. Тобто виходить, що для того, щоб виживати, всі сучасні економічні держави обов’язково мають у своєму кошику, державному бюджеті не менше 30% доходів з власного виробництва.

Я наведу вам приклад. Скажімо, на селі мешканці мають доходи від  720 до 1250 грн. Яких звичайно не вистачає, і що ж ви робите? Щось вирощуєте для того, щоб продати. Що ще? Їдете на заробітки. Що ще? Тобто, ви можете поїхати на заробітки, ви можете позичити, ви можете піти і шукати іншу роботу, можете щось розпродати, а якщо нема? Тоді ви починаєте поратися на городі, тримаєте домашнє господарство. Цибуля, часник, картопля, теля, порося, кури. Вам що — подобається гнути спину? Чи може вам подобається рано вставати? Навіщо? Бо хочете вижити! Тобто, ви фактично створюєте гарантовану частку доходів сімейного бюджету, яку спрямовуєте на захист свого життя: щоб там не було, я з’їм і виживу. Власне господарство є вашим порятунком. І для держави, за аналогією, порятунком може стати лише власне виробництво, яке повинно формувати 30% частку доходів державного бюджету. Якщо цього «теля» нема, то державі нічого їсти.

Потрібно, щоб з’явилася система державного замовлення, система державного виробництва, система державного планування, без цього майбутнього в України нема, бо це реальний досвід всіх інших розвинених держав .

Сьогодні основним джерелом наповнення державного бюджету України є податки. У системі, де держава не сприяє розвитку підприємництва, а лише збільшує податковий тиск – природно, що бізнесмени усіх рівнів, як риби, ховаються під корягами, рятуючись від розорення. У такій системі, де бюджет формується силовими методами, не може бути стабільності й завжди існуватиме корупція. Стабільною дохідною частиною бюджету, як ви бачите з таблиці, може бути лише власне державне виробництво, контроль над природними копалинами та ключовими монополіями, а їх в Україні нема.

Цікава річ. Але розвинені капіталістичні держави світу крім власного виробництва (в середньому 30%), що гарантує власні видатки на соціальну сферу, розвиток держави та оборону, мають інше джерело доходів – природні копалини та монополії. Так, у Німеччині ця стаття державної політики додає до державного бюджету до 32% доходів. Бо за кожну тону металевого концентрату  бюргер має заплатити до державного бюджету 45 Євро. А в Україні – майже нуль. Тому, що плата за отримання ліцензії коштує копійки. Чи то по-держав-ному? Чи такий підхід може бути притаманним бідній державі, яка має при цьому такі багаті копалини та надра? Чому ці надра передані 250-ти родинам у безкоштовне користування - в той час, коли 45 млн. людей потерпають? А чи ви знаєте, що зміна на повернення природних копалин і монополій до реальних доходів державного бюджету – це лише одне голосування 226 депутатів Парламенту за проект закону «Про реальні рентні платежі на природні копалини»? Такі норми законодавчої зміни стримуються ось уже 16 років поспіль парламентськими партіями без винятку, саме через наявність у кожній із них лобі земельного, природних копалин та виробництв, що живуть за рахунок субвенцій з державного бюджету. Виходить дивна річ: парламентські політичні партії шкодять розвитку власної держави. Саме так. Тому, що ставлять інтереси партії вище, ніж інтереси держави. Як ви бачите, змінити таку ситуацію в парламенті може лише група депутатів, на кшталт сьогоднішньої групи «Реформи заради майбутнього», проте яка буде мати не 19 депутатів, як сьогодні, а 119 або 150. Депутатів, обраних за одномандатними округами, депутатів, як не мають партійної, фінансової та кримінальної залежності та об’єднаних єдиною метою – будівництвом України. Які будуть здатні не тільки зламати хатки згідно з 46 законами, як це зробили «Реформи заради майбутнього» (серед них ЗУ «Про ринок землі», «Біометричні паспорти», «Приватизацію військового майна» тощо), а продавили би та розчавили це ганебне лобі, повернувши українцям право на надра, монополії та відродивши на законодавчому рівні державний сектор.

А тепер давайте на життєвому прикладі розглянемо головне питання.

Коли ми йдемо на ринок чи у магазин, у нас є якась передбачена на це кількість грошей. Як завжди треба купити все. Що ж ми робимо для того, щоб не вийти за межі бюджету? - Беремо папірець, олівець і складаємо список. Підраховуємо витрати, ще раз коригуємо покупки і врешті-решт приходимо до остаточного списку.  Тобто ми не тільки плануємо, заощаджуємо та економимо, але й чітко уявляємо собі, що ми хочемо купити, його кількість, якість, колір і навіть запах. Ми уявляємо кінцевий продукт в усіх його відтінках за декілька годин або й днів до придбання. Така ж сама процедура нами використовується, наприклад, при будівництві будинку, сараю, собачої буди. Розробляючи паперовий проект  ми тим самим формуємо уявлення про кінцевий продукт в усіх його тонкощах: розміри, потреба в матеріалах, послідовність робіт. Чому ми це робимо? Бо знаємо, що досягнути того, чого не уявляєш, не можна.

А тепер питання: ви чули колись, яку державу ми будуємо 21 рік поспіль? Яка вона – Україна майбутнього? Скільки в ній вікон, дверей, з чого вона зроблена? Як держава заробляє гроші на утримання безкоштовної освіти або медицини, які джерела фінансування соціального сектору, прикладної науки, розвитку, промисловості, села? В яких напрямках ми маємо бути першими у світі через 10 років? Відповідь проста: МИ НЕ ЗНАЄМО ЯКА ВОНА, УКРАЇНА МАЙБУТНЬОГО, яку треба побудувати. Побудувати, розробивши чіткий нарис кінцевого продукту,  розбивши цей продукт на частини і задавши просте питання: що треба зробити, щоб кожна частина в нас з’явилася – розробити Проект розвитку держави із усіма ризиками, ресурсами, відповідальними, термінами та витратами. Так виходить, що 21 рік поспіль, з 1991 по 2012 змінилося безліч урядів, провладних команд, політиків, а Україна, наче підбитий літак, летить вниз. Наче нас усіх у 91 році посадили в ящик, в чемодан, дали нам копняка, і ми пливемо по річці, такі горді, знаєте... один берег, інший, і ми, опустивши очі, пливемо - в тотальну бідність і деградацію. Бо ми нічого не робимо для того, щоб поплисти в інший бік, бо ми не розуміємо куди і як.

Ми не поставили перед собою мету, ми проїдаємо самі себе. 21 рік поспіль кожен, хто приходив до влади, казав: «Я зроблю вам майбутнє». Напевне, думаючи, що гроші для таких змін можна взяти з державного бюджету наче з тумбочки, як в анекдоті про білявку.  На передодні виборів політики масово їдуть у найвіддаленішу глибинку із питанням: «Ну що у вас тут? Дороги немає? Зробимо. Що у вас, оперного театру, як в Одесі, немає? Зробимо, тільки оберіть». Зрозумійте, це лише бажання прийти до влади, а потім не знати, як пристосувати владні повноваження до розбудови, бо не знаючи, куди плисти, ми всі пливемо разом за поводирем не в той бік - і це горе української політики.

Для того, щоб змінити ситуацію, треба зрозуміти, що саме змінювати, яка це Україна 2030 року? Моє бачення я виклав у власній передвиборчій програмі кандидата в депутати. Але базові риси можна визначити одним реченням: держава, будуючи економіку змішаного типу, контролюючи природні копалини та ключові монополії, повернулася до виконання своїх функцій, про які забула за 21 рік анархії, непрофесіоналізму та безкарності.

1.   Визнавши хибність шляху на тотальне роздержавлення та самовідсунення від регуляції економічних процесів в Україні, взято курс на відновлення державного впливу на економічні процеси, бо тільки з гарантованих доходів (власне виробництво, кооперація з  сільським виробником, природні копалини та монополії) можна гарантовано підтримувати високі стандарти розвитку України.

2.   Відновлена та діє система державного замовлення у прикладній науці, освіті, медицині, виробництві, системі колективної та внутрішньої безпеки, сільськогосподарському виробництві;

3.   Відновлена та діє система державного планування, ціноутворення та регуляції.

4.   Відновлено контроль держави над проривними копалинами та ключовими монополіями;

5.   Пріоритетними напрямками розвитку України стали: власне (державної форми власності) виробництво в інноваційних напрямках та монополіях ; прикладна наука; енергетика; сільське господарство; космос; авіація; транспорт та логістика; IT -технології та комунальне господарство.

6.   Державні фінанси мають чіткий рівень доходів із таких джерел: державне виробництво (більше 30%); природні копалини та монополії (більше 30%); податки та збори, кордони та ліцензії, інші джерела доходів (до 40%). Дохідна частина державного бюджету зростає кожного року не менше ніж на 10 млрд. US $ з метою досягнення 2030 року показника у 230 млрд. US $.

 

На завершення.

Вихід є. Україну ще можна врятувати. Але зміни повинні робити живі люди. Тому потрібно, щоб у парламенті нарешті з’явилася група соціально зрілих людей, які здатні змінювати і хочуть цих змін. Які не мають партійної, фінансової, кримінальної залежності, які поставили Україну вище, ніж все, що у них є в житті. І саме така патріотична група незалежних депутатів розпочне тяжкий процес змін нашого похмурого майбутнього на справжнє, на те майбутнє, про яке усі ми мріємо. 

Моєму сину сьогодні чотири роки. Якщо він стане дорослим, і раптом на той час, не дай Боже, у державі нічого не зміниться на краще, якщо я йому про все це розповім, то він скаже: «Тату, цього не може бути. Ти ще тоді все знав? Чому ж ви так нічого і не зробили?»   І я не буду знати, що йому відповісти. Бо тоді я помру від сорому за сьогоднішню слабкість і безпорадність.

Тому я жадаю змін. Не завтра. Сьогодні. Зараз. Бо  я українець, і хочу жити в щасливій, сильній і справедливій державі. У великій українській родині, біля моїх рідних і близьких, які не знають жаху відсутності права на життя.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]