UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.03.2021 17:23

Чи є в Україні расизм?

Голова Жіночого руху "ЗА МАЙБУТНЄ", правозахисниця, народний депутат України VІІІ скликання

Наше суспільство не таке толерантне, яким хоче здаватися

Коли говорять про расизм чи боротьбу з ним, то відразу згадують Сполучені Штати, де зараз ця тема одна з ТОПових в порядку денному. Роками в нас тиражувався міф, що в Україні такого явища немає і не може бути. Мовляв, ми дуже толерантне суспільство і радо приймаємо усіх. Але насправді не все так просто.

Расизм як індивідуальне явище народився дуже давно. Але як цілісна система сформувався в ХІХ столітті, коли європейці активно почали колонізувати Африку та Азію. Расизм уособлював собою зверхність до людей з іншим кольором шкіри, небажання їх пускати до свого простору як рівних, страх перед «засиллям» тих чи інших народів. Мотивована страхом ненависть до «чужих» набувала своїх крайніх форм, таких, наприклад, як Голокост. Але расизм досі живий, хоча і видозмінився та прибрав більш «цивілізованих» форм. Він міцно укорінюється у свідомості на рівні стереотипів, які передаються з покоління в покоління. Навіть у США, де з расизмом борються системно, існує міцна прив’язка кольору шкіри до певних психосоціальних характеристик.

Наївно вважати, що Україна уникла бацили расизму. Тим більше, що соціологічні опитування це спростовують. У 2019 році Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження, яке показало – найнегативніше громадяни України ставляться до румунів, африканців та ромів. Вчені демонструють, що рівень расизму та ксенофобії в нашій країні хвилеподібний – він то зростає, то затухає. У 1994-2007 роках була хвиля росту, потім спад і наступним піком став 2015 рік.

Наразі 33% опитаних вважають, що ромів взагалі не треба пускати до країни, 17% такої ж думки про африканців, а майже 11% - про румунів. Найцікавіше, що відразу за ними йдуть євреї та кримські татари.

З 1980-х років в нормативно-правових актах різних країн використовується термін «злочини на ґрунті ненависті». Він включає багато ознак в тому числі расову та етнічну.  В українському кримінальному законодавстві такого поняття не існує. Натомість стаття 161 Кримінального кодексу карає дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі максимальною санкцією позбавленням волі на строк до трьох років. Якщо дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами - до п'яти років. Крім того, расова, етнічна чи релігійна ворожнеча завжди розглядаються судом як обтяжуюча обставина будь-якого злочину.

Проте, в 2019 році в судах перебували лише 9 справ за статтею 161 і лише чотири особи були засуджені. Це не означає, що у нас все добре. Просто провадження щодо таких справ порушують вкрай неохоче, а довести в суді провину підозрюваного надто складно.

Часто обтяжуючі расистські чи ксенофобські мотиви правопорушення просто ігнорують і це дозволяє злочинцю відбутися мінімальним покаранням, або взагалі його уникнути. А безкарність – це фактично «запрошення» до наступного злочину.

Європейська комісія по боротьбі з расизмом (ЄКРН), між тим, рекомендує поліції кваліфікувати злочин, спираючись на сприйняття жертви. Якщо жертва вважає, що вона зазнала атаки расистів, то таке правопорушення повинно реєструватися як потенційний злочин на ґрунті ненависті.

Не треба боятися псувати статистику, яка й так не відображає реалій життя. Навпаки, слід реагувати на всі правопорушення, що мають ознаки злочинів на ґрунті ненависті.

Часто поштовхом до злочину є мова ворожнечі. Це коли тиражують стереотипи про те, що, мовляв, усі роми – злодії, чи усі чорношкірі – ліниві, чи всі мусульмани – агресивні. Або коли називають етнічні спільноти образливими для них найменуваннями (наприклад, цигани замість ромів). Або коли в кримінальній хроніці обов’язково підкреслюють етнічне походження злочинця (іноді з подачі самих правоохоронців).

За даними Інституту масової інформації, в кожній сьомій новині регіональних медіа про національні меншини чи етнічні спільноти присутні ознаки мови ворожнечі.

Соцмережі буквально переповнені агресією стосовно людей іншого кольору шкіри, національності чи релігії. А найгірше, що hate speech не цураються навіть деякі політики та управлінці. Тоді ксенофобія і расизм набувають більшої ваги, бо підкріплюються авторитетом цих людей.

Країни Європейського Союзу ще шукають свій шлях протидії такому соціальному лиху. Бо тут є тонка межа, адже у держави завжди буде спокуса під приводом боротьби з мовою ворожнечі загнуздати свободу слова.

Наразі Україні слід вдосконалювати законодавство згідно з рекомендаціями Європейської комісії по боротьбі з расизмом. Зокрема, щодо покарання підбурювання до дискримінації та насильства, публічного висловлювання ідеології, що звеличує чи принижує групу осіб з расистських мотивів, публічного заперечення чи виправдання геноциду, створення групи, яка пропагує расизм. Також ЄКРН рекомендує надати Омбудсмену право розслідувати випадки расової дискримінації та посилити роботу кіберполіції для протидії мові ненависті в Інтернеті.

Не менш важлива правозастосовна практика. Особливо щодо ромів, яких в Україні найбільше дискримінують – в школах, лікарнях, громадському просторі. Ми не повинні боятися називати речі своїми іменами: расизм расизмом, а ксенофобію ксенофобією. Щоб назавжди витіснити ці ганебні явища в маргінальну площину.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]