Сільські школи: ситуація в регіонах

Знеособлені й безапеляційні заклики направити переселенців до села «аби не мозолили очі» перетворилося на справжнє гасло всіх псевдопатріотів. Переселенцям нерідко описують надмірно прикрашену картинку сільського життя, де буквально «булки ростуть на деревах», але водночас у випадку відмови їхати їм дорікають нібито небажанням працювати, хоча й у містах переселенці фактично не одержують необхідної допомоги – так само, як не одержують її зараз і заробітчани, котрі виїхали до міста зі свого села, де не мали роботи.

Крім наявності у сільській місцевості можливостей для працевлаштування, існує й низка інших чинників, які визначатимуть готовність людей жити саме на землі. Це, зокрема, наявність умов для одержання медичної допомоги (лікувальних закладів) на прийнятній відстані від місця проживання, а також системи виховних закладів для влаштування дітей дошкільного віку й загальноосвітніх навчальних закладів.

Щодо останнього, то за відомостями Міністерства освіти і науки України, що було одержано у відповідь на інформаційний запит у межах цього дослідження (лист від 01.10.2015 р. за вих. № 2/1-13-1747-15) у державі триває процес зменшення кількості дітей шкільного віку, а відповідно – кількості навчальних закладів.

Динаміку зміни кількості загальноосвітніх навчальних закладів у міській і сільській місцевості наведено у таблиці нижче.

Відомості наведено без урахування закладів, що перебувають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, а також районів Донецької та Луганської областей, не підконтрольних Уряду).

Як бачимо, щороку в сільській місцевості темпи скорочення кількості загальноосвітніх навчальних закладів обраховуються навіть не десятками, а декількома сотнями – закривається до 400 шкіл на рік. Це пов’язане, насамперед, зі скороченням чисельності населення: на сьогодні, в середньому, лише кожен 500-й житель України – школяр.   

Відповідно до ч. 6 ст. 11 Закону України «Про загальну середню освіту» (в редакції Закону України від 28.12.2014 р. № 76- V ІІІ) реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється за рішенням сесії місцевої ради, державної і приватної форм власності – за рішенням засновника (засновників). Крім того, п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що реорганізація або ліквідація навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється за рішенням місцевої ради.

Актуальною залишається і проблема відсутності критеріїв для співвідношення кількості навчальних закладів комунальної та приватної форм власності, адже це не дозволяє враховувати (й, відповідно, оцінювати) роль органів місцевого самоврядування у виконанні ними багатьох соціальних функцій як в інтересах населення, так і в інтересах того чи іншого регіону й держави загалом. Не є виключенням і сфера освіти: система загальноосвітніх навчальних закладів існує у тісній взаємодії з господарською системою регіону, що являє собою підсистему народногосподарського комплексу країни. Все очевидно – коли у певному селі чи селищі є можливості для роботи і створено прийнятну інфраструктуру, люди там житимуть і своєю працею будуть сприяти розвиткові населеного пункту. І навпаки: у багатьох селах України серед мешканців узагалі немає дітей і молоді шкільного віку, тому для місцевих рад немає сенсу утримувати навчальні заклади, особливо в умовах браку бюджетних коштів.

Водночас, коли одні загальноосвітні навчальні заклади ліквідовуються, інші вводяться в експлуатацію. Інформація, що наведена нижче, містить узагальнені дані за регіонами і розрахована за кількістю учнівських місць.

Наведені відомості вкотре підтверджують, що ситуація за регіонами України в зазначеній сфері є неоднорідною. Причина в тому, що велика кількість територіальних громад, які нерідко відрізняються за своїм соціально-економічним потенціалом, не здатні самостійно вирішувати питання соціально-економічного розвитку населеного пункту – як міста, так і селища чи села. Для таких випадків ефективним може стати така форма взаємодії, за якої територіальні громади зможуть об’єднувати матеріальні та фінансові ресурси для досягнення спільної господарської мети і для забезпечення виконання покладених на них соціальних функцій. З ухваленням у 2014 р. Закону України «Про співробітництво територіальних громад» було започатковано створення умов для більш повного використання європейського досвіду організації та стимулювання співпраці територіальних громад базового рівня.

Ситуація, що склалася у зв’язку зі скороченням кількості сільських шкіл – це лише один фрагментарний приклад, а по суті відбиток нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів нашої країни. Зазначені диспропорції дедалі більше поглиблюються на тлі загальної тенденції до скорочення чисельності населення. Слід нагадати і про те, що зменшення народжуваності та, як наслідок, показників кількості дітей шкільного віку й молоді, здебільшого обумовлено погіршенням матеріального стану значної частини населення й фактичною відсутністю середнього класу.

Навіть у реаліях сьогодення, коли внаслідок російської агресії було зруйновано і розкрадено низку великих промислових підприємств, а в Україні відбувається масштабна внутрішня міграція населення, все одно наявні всі можливості для того, щоб розвивати кооперацію на рівні підконтрольних владі територіальних громад і регіонів, зокрема створювати малі підприємницькі структури. Останніми роками вже було споруджено багато підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, що розміщено в селах. Справа за тим, щоб ці можливості адекватно оцінити і вчасно, по-господарськи ними скористатися. Це дозволить перейти від пустопорожніх слів про «відродження села» до конкретних дій і рішень у напрямі забезпечення рівномірного розвитку регіонів. Адже і на регіональному, і на загальнодержавному рівнях управління суб’єкти владних повноважень покликані вирішувати завдання, що не тільки взаємообумовлені, але й нерозривно пов’язані: серед таких, передусім, підтримка малого і середнього бізнесу, забезпечення соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, відновлення інфраструктури задля досягнення, зрештою, мети зміцнення економічного потенціалу країни.