"Зелені" тарифи та міфічні 11% виробництва: що буде з енергоринком?

Альтернативна енергетика, тобто сфера енергетики, що забезпечує вироблення електричної, теплової та механічної енергії з альтернативних джерел енергії (за визначенням, яке містить норма-дефініція ст. 1 Закону України «Про альтернативні джерела енергії») є однією з найменш досліджених сфер свідомої та цілеспрямованої діяльності людини в галузі забезпечення суспільства енергетичними ресурсами. Очевидно, що така ситуація склалася через те, що саме поняття «зеленої» або ж «альтернативної» енергетики почало вживатися у середовищі юристів, енергетиків і економістів не так давно – лише близько десяти років тому.

Згаданий вище Закон України «Про альтернативні джерела енергії» було ухвалено 2003 року. Дещо раніше, – 2000 року, до базового для енергетичної галузі господарювання Закону України «Про електроенергетику» вносилися зміни згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо стимулювання розвитку вітроенергетики України», котрим було частково окреслено вектор на розвиток «зеленої» (альтернативної) енергетики (для початку – вітрової).

До того ж часу держава не переймалася «зеленими» тарифами та розвитком альтернативної енергетики. Так, наприклад, у Концепції функціонування та розвитку оптового ринку електричної енергії України, схваленої Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 1789 взагалі не згадується про «зелені» (альтернативні) орієнтири енергетичної галузі України. Отже, «зелена» (альтернативна) енергетика є наслідком діяльності юристів, енергетиків, економістів у новітньому періоді історії України і саме тому ця проблематика не дістала широкого вивчення та висвітлення.

Цілком природно, що помисли людства звертаються до відновлювальних і невикористовуваних джерел енергії, «дармових», які просто втрачаються: енергія вітру, припливів-відпливів, Сонця, геотермальної енергії тощо. Проте, тут постає інша проблема: коефіцієнт корисної дії використання таких джерел є нікчемним (вкрай низьким), а саме цей показник є базовим та істотним для виробників і користувачів енергетичних ресурсів.

Перед людством постає дилема: або ж відмовитися від використання альтернативних джерел енергії взагалі (чи використовувати їх на побутовому рівні, обмежившись можливостями підігріти сонячним промінням воду в літньому душі на дачі чи зарядити садовий світильник на сонячній батареї), або ж намагатися використовувати такі джерела в умовах, коли конкурентний характер виробництва їх знищить, адже «класичні» виробники енергії шляхом спалення вугілля, газу чи використання інших, «традиційних» технологій просто не дадуть шансів на життя виробникам «зеленої» енергії.

За такої критичної і безальтернативної постановки питання в деяких державах світу та, зокрема в Україні, було обрано дещо «насильницький» спосіб запровадження «зеленої» енергетики та її технологій. Так, ст. 5 Закону України «Про електроенергетику» одним з базових принципів державної політики в електроенергетиці визнано (задекларовано) сприяння розвитку альтернативної енергетики як екологічно чистої і безпаливної підгалузі енергетики шляхом встановлення «зеленого» тарифу та оплати електростанціям, які виробляють електричну енергію з використанням альтернативних джерел енергії всієї виробленої ними електричної енергії в повному обсязі у грошовій формі, без застосування будь-яких видів заліків погашення заборгованості із розрахунків за електроенергію. Статтею 15 цього ж Закону визнано обов’язок енергопостачальників купувати (і, відповідно, оплачувати в повному обсязі) всю вироблену «зелену» (альтернативну) енергію. Приватні домогосподарства можуть виробляти «сонячну» електричну енергію без ліцензії.

Але тут варто замислитися про наслідки, до яких призводить таке поблажливе ставлення до «сонячних» та інших «альтернативних» виробників. Практика показує, що це жодним чином не наближає до запланованого «розвитку нових технологій та інновацій», а навпаки – призводить до прямого паразитування окремих виробників на енергетичній галузі загалом, а також до «вимивання» коштів з державного бюджету шляхом запровадження різного роду шахрайських і корупційних схем.

Для розуміння дійсного стану справ достатньо уявити собі виробника сонячної енергії, який, водночас, є споживачем енергії з «класичної» мережі. Законодавством неодноразово визнано, що сонячна енергетика – річ капризна: ст. 10 Закону України «Про альтернативні джерела енергії» дає розширений і цілком природній виклад складнощів і обмежень щодо використання альтернативної енергетики – це, передусім, її залежність від десятків факторів, у тому числі атмосферних. За такої ситуації практично неможливо дати відповідь на запитання про те, яким чином, у який спосіб, у якому обсязі та в який час виробнику вдасться виробити електричну енергію за рахунок використання сонячних променів.

Будь-яка галузь виробництва не може існувати в умовах анархії. Не є виключенням і виробництво електричної енергії: це обумовлено специфікою технологічного процесу, що містить фактор одномоментності процесів виробництва та споживання електричної енергії, диспетчеризації (централізованого управління) таких процесів з метою оптимізації діяльності енергосистеми та дотримання єдиних якісних показників мережі.

За всю історію існування електроенергетичної галузі однією з найбільших гострих і нерозв’язаних проблем залишається дисбаланс під час виробництва та споживання. Саме з метою усунення цього дисбалансу та оптимізації технологічних процесів в Україні практикується, зокрема запровадження змін «літнього» та «зимнього» часу – процедури вельми неприємної та малокомфортної, однак, за твердженням фахівців, економічно необхідної та доцільної.

«Сонячні» ж виробники, гіпотетично, можуть істотно «ускладнювати життя» енергосистемі, доволі різко перевантажуючи енергосистему надлишком виробленої енергії за раптового і непередбачуваного сплеску сонячної активності. Для дотримання якісних показників у мережі слід маневрувати потужностями інших, «класичних» виробників – атомних станцій, гідроелектростанцій або вугільних станцій. Будь-яке маневрування подібного роду завжди несе певні технологічні ризики та економічні втрати: наприклад, зупинити «розкочегарену» станцію, яка тільки набрала обертів – справа не з легких.

Ситуацію поки рятує те, що доля «сонячних» виробників на теперішній час є фактично нікчемною та наразі вони не справляють істотного технологічного впливу на енергосистему загалом.

Варто звернути увагу на статистичні узагальнені показники щодо структури за обсягом і вартістю електричної енергії, що була куплена оптовим постачальником електричної енергії – ДП «Енергоринок» у виробників електричної енергії та продана енергопостачальникам, для кожного із джерел енергії (відомості за 2014 рік):  

  Отже, атомні станції, що виробляють половину – 50,09% від загального обсягу електричної енергії, отримують з енергоринку ледве більше за чверть обігових (на енергоринку) коштів.

Атомна енергетика, безумовно, завжди була, є та буде найбільш «розумною» за всіма параметрами галуззю – це найбільш дешева електрична енергія за найбільшого обсягу її виробництва (істотного поширення в народному господарстві).

Що ж стосується згаданої нами «сонячної» енергії, то обсяг продукту «сонячників» у балансі електроенергії на енергоринку становить лише близько 0,3%, однак при цьому з енергоринку вони отримують коштів на рівні близько 4%. Іншими словами, обсяг надходжень для «сонячників» перевищує їхню частку в обсягах виробленої ними електричної енергії у 35 разів.

Беручи до уваги зафіксований у законодавстві України курс на подальше збільшення частки використання альтернативних джерел електроенергії, не складно спрогнозувати ситуацію надалі: що буде, умовно кажучи, якщо за нинішньої тарифної політики та вартості «сонячної» енергії такі виробники, гіпотетично, будуть виробляти не 0,3%, а 3%, тобто, збільшать своє виробництво в 10 разів. Відповідно, в 10 разів (виходячи з вимоги про повну оплату «сонячної» енергії грошовими коштами за собівартістю) має збільшитися розмір коштів, які вони отримають з енергоринку, тобто ця сума становитиме 37%. А якщо ж частка сонячних виробників у балансі енергоринку сягне 10%, то вони отримають 100% коштів з енергоринку (за незмінності нинішнього стану речей). За такого підходу буде штучно створено стан, за якого доля решти виробників буде непрогнозованою.  

Україною, відповідно до взятих на себе міжнародних зобов’язань, було ухвалено відповідний Національний план дій з відновлювальної енергетики, за яким передбачено до 2020 року наростити частку виробленої «зеленої» енергії до 11%, тобто практично до того негативно-критичного показника, що було використано вище для моделювання ситуації, коли за умов збереження чинної тарифної політики виробляти будь-яку електричну енергію (окрім «зеленої») не матиме жодного сенсу.