Чи врятуємо ми свою країну?

У давніх римлян був такий вислів: «Розділяй та владарюй». В ньому є  глибинний зміст, який й досі не втрачає своєї актуальності:  суспільством, яке розділене на різні групи легше маніпулювати та управляти. Ми в сучасній Україні маємо політиків, які на вищому щаблі влади роблять все, щоб втілити цей принцип  у життя.

Нас постійно ділять на Схід та Захід, на україномовних та російськомовних. Суперечливу історію перекручують в різні сторони, створюючи штучні конфлікти на основі її сприйняття. Ми щодня спостерігаємо, як той чи інший політик, в незалежності від його політичних уподобань, обливає брудом  Україну. Як зневажають українську мову  «народні» депутати, які голосують за прийняття російської як другої державної, при цьому вдаючи з себе патріотів. Ми бачимо як радіють опозиціонери з того, що Європа близька до бойкоту нашої держави.  Отже, в Україні маємо велику кількість ідеологічно спотворених людей, тобто власних, внутрішніх українофобів і найстрашніше, що багато з них знаходяться при владі. На високих чиновницьких  посадах упевнено себе почувають політики, які навіть не скривають свої українофобські позиції, а у Верховній Раді  розвернули  бурхливу антиукраїнську пропаганду певні народні депутати.  На яку країну вони працюють? Чи мають моральне право люди, які так ненавидять все українське бути на високих посадах в Україні та  вирішувати її майбутнє?

Відсутність в переважної більшості представників владної еліти патріотизму і справжньої любові до Батьківщини не дає Україні надії на майбутнє. Це стало вже очевидним фактом, навіть для зовнішніх спостерігачів. Відомий світовий політолог Збігнєв Бжезинський не так давно доволі чітко відзначив: "Проблеми України полягають в тому, що існує надзвичайно низький рівень патріотизму у політичних еліт. Вони більше стурбовані власною заможністю, власним багатством і наслідком цього ми бачимо відсутність стратегії для України".

Україна без патріотів?

Мені, як українцю, вкрай боляче це усвідомлювати, але ми всі бачимо, що наша  нація зараз  знаходиться у надто складному стані, і наявність такої псевдо-еліти біля керма держави – тому прямий доказ. Адже влада нізвідки не береться, ніж з самого народу. Чому так сталося?  Минув вже 21 рік, як Україна стала незалежною, 16 років - з часу прийняття Конституції, але ще й досі наша нація не може отямитися, виплекати свою еліту. За 70 років комуністичного режиму втратили понад 40 млн. українців і переважна кількість з них - це люди, які б склали еліту  нації. Зараз ми повинні   чітко осмислити ситуацію та взятися до роботи щодо власного  відродження. Бо і патріотизм, і самоорганізація у нас на початковому етапі.   Якщо у нас низький патріотизм, ми й далі будемо прощати політикам-запроданцям їх антиукраїнську діяльність і зраду. Якщо у нас низька самоорганізація – ми нічого не зможемо зробити гуртом. Ось яскравий доказ. Ми гуртуємося, щоб щиро вболівати за українську футбольну збірну на Євро-2012 чи  за боксерські поєдинки Кличків, але нас практично неможливо зібрати, щоб захистити інтереси нашої громади, міста чи села. І тим більше ми  ніколи  не виходимо  сотнями тисяч  як на Сході, так і на Заході  в День Конституції чи День Незалежності, щоб відзначити народження своєї держави, виконавши національний гімн, одягнувшись в кольори національного прапора.

Але чи можемо стверджувати, що нашу націю об’єднує  єдина мета та  ідея? Ще в XIX столітті, коли Італія стала єдиною державою,  один з її політиків сказав такі слова: «Італію ми вже створили, тепер нам належить створити італійців».  Хіба це не влучне визначення для сучасної України?

Із року в рік в Україні маємо  феномен: проблема виховання патріотизму перетворюється на продукування  пустопорожніх державних програм. При Кучмі в 1999 році була прийнята «Національна програма патріотичного виховання громадян». При Ющенку  створено  «Концепцію національно-патріотичного виховання молоді на 2009—2015 рр.» При нинішній владі також вже розроблено «Концепцію загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення на 2013-2017 рр.», під яку в найближчому майбутньому належить комусь «освоювати» щороку 40 млн. бюджетних гривень. Якщо прочитати кожен з цих документів,  навіть неозброєним оком видно їх загальний характер, без змісту та конкретики, повний штампів і загальних фраз. Остання Концепція  взагалі викликала бурю негативних емоцій експертів. В ній достеменно не вказано, як саме урядові чиновники розвиватимуть патріотизм українців. Натомість красиво вимальовують цифри: за чотири роки кількість українців, які вважають себе патріотами, зросте з 31%  до 48%, а кількість населення, яка пишатиметься українською мовою, збільшиться з 17 до 35%!  Чи не є подібні «концепції» прикладом виродження владної еліти української нації, яка намагається цинічно  і формально ставитися  навіть до  виховання патріотизму?!

Як змінити ситуацію?

Але що таке  виховання справжньої любові до Батьківщини? Це, передусім, освіта та  інформація. А чи можна говорити про виховання патріотизму у молоді, якщо нині українська мова фактично під загрозою,  скорочують кількість уроків рідною мовою, переписують історію України в підручниках і адаптують під історію сусідньої держави, а вітчизняні кінематограф та книговидання перебувають в глибокому занепаді!  Чому так відбувається? Бо знову ж таки – біля влади багато людей, які відверто ненавидять все українське.

Отже, змінити ситуацію в країні на краще, означає не скаржитися  на владу, яка нам постійно не подобається, а не  допустити до неї людей, які зневажають нас і державу. Нам всім слід  уважно ставитися до  вибору політиків і обирати  тих, кому насправді небайдужа Україна. При такому виборі нам треба впевнено давати дорогу молодим, які народились в незалежній Україні, розум яких не спотворений партійною ідеологією і у яких є сили та натхнення працювати для країни. Нам також слід звертати увагу не на пустопорожні лозунги і заклики про «націоналізм» та «рідну неньку Україну». Справжній патріотизм політиків має бути в їх справах: що вони роблять щодня для власного селища, міста, району, громади.  І чи не зраджують вони державні інтереси України, при цьому «б’ючи себе в груди» та називаючи себе  патріотами. Пам’ятаймо, що тільки наша пасивність та зневіра у власних силах, може завадити правильному вибору.  Натомість  патріотизм і щира любов до Батьківщини кожного з нас допоможе  зробити вірний вибір, який, вочевидь,  змінить хід історії сучасної України і не допустить, щоб країна «розчинилась» у вирі сучасних світових змін. Повинні його зробити, щоб молоді українські громадяни щиро казали «Ми - українці і ми цим пишаємось», коли лунає національний гімн України, їх би переповняло відчуття гордості за свою державу, а на питання «Чи не хотіли б поїхати закордон?», кожен  відповідав: «Ні не хочу, бо можу реалізувати себе на Батьківщині і  моє серце тут - в Україні».