Савченко – проект чи самодостатній лідер?

Останнім часом вся українська спільнота прикована до постаті Надії Савченко. Навіть ті, хто не надто цікавляться політикою, мимоволі зупиняються біля радіоприймача чи «блакитного екрану», аби послухати те, що вона скаже. Мені ж хочеться розповісти про свої двоякі відчуття, які викликала постать Савченко.

Усе почалося з того, що я, як і вся Україна, спостерігала за тим, як відбувається її ув’язнення у войовничій до нашої країни, донедавна «братній», Росії. Здавалося б, ми всі з захватом дивилися на мужню жінку, льотчика, яку не зміг зламати ані режим злобного карлика, ані одиночна камера. Надія стійко та з гідністю офіцера витримувала нападки російських журналістів та шитого білими нитками обвинувачування. Проте завжди було відчуття невеличкого сумніву, яке, наче черв’як, точило мозок і казало, що тут не все так просто і однозначно.

У перший день прибуття звільненої Савченко на землю неньки-України чи не по всіх каналах транслювали те, як вона агресивно накинулася на журналістів, які просто виконували свою роботу, намагаючись записати для представленого ними ЗМІ хоча би слово від «Української Жанни Д’Арк». Проте у відповідь почули лише крик. Звісно, нам «диванним критикам», важко зрозуміти психологію того, хто пройшов вогонь і мідні труби російського правосуддя, але до кожної професії повинна бути відповідна повага. Вся країна поважає Надію Савченко, як льотчика, офіцера і, звісно ж, як депутата Верховної Ради України і тому, очевидно, хотіла б отримати взаємне почуття. Та у перший день повернення цього не сталося. Що особисто я відчула, дивлячись на це? Огиду та образу. Та життя з віком вчить нас ніколи не судити про людину з першого разу.

Вдруге Надія викликала у мене шок, уже даючи прес-конференцію, щоправда, цього разу, емоції були позитивні. Те, як вона чітко та лаконічно відповідала на поставлені запитання, викликало відверту повагу. Не було в її мові ні звичного для політиків «м-м-м», ні «е-е-е». Вдумливість сказаного говорила про те, що це дійсно були її думки, над якими, вочевидь, вона чимало думала. Здивував і зовнішній вигляд Савченко, адже для людини, яка протестувала шляхом звичайного та сухого голодування, він був надзвичайно хорошим. Хіба тільки косметика та одяг дійсно роблять дива.

Звичайно, хочеться вірити в щирість людей та їхню доброту. Але в випадку з Савченко у мене постійно є сумнів, а чи не вдалий це проект Тимошенко, яка, розуміючи, що в політиці дещо здала позиції, хоче реабілітувати свій вплив власне за рахунок Надії? Якщо це так, то Юлії Володимирівні доведеться відійти на другий план, давши дорогу молодій, сильній та не менш амбітній від неї Савченко. Та чи готова вона до цього? Будучи стільки років на політичному олімпі, Юля відчула смак народного признання та боротьби за її визволення, як зі сторони людей, так і зі сторони політиків. Тепер «радощі» цієї «стражденної» популярності їй доведеться покласти до ніг Надії. Та чи готова до цього Юлія Володимирівна?

Я дуже вірю в військову науку, та мало офіцерів, із якими мені довелося спілкуватись, вміють настільки чітко та лаконічно доводити та відстоювати свою позицію та погляди. Тому знову сумнів: а чи не тренували Надію весь цей час, проведений за ґратами, до «коронування» її у великій політиці? Звісно, хтось може сказати. Що Савченко там було не до того, але ж Луценко «готувався» там до нової посади! В «місцях не таких віддалених», як їх прийнято називати, часу для самонавчання та вдосконалення є більш, аніж достатньо, тому все цілком можливо.

Надія, наче вихор, увірвалась у політику і дихнула на неї свіжим вітром. І тепер або вона своєю силою волі зможе змінити її, або ж політика й система змінять Савченко. Проте в обох випадках виграє та, «що працює».