Теорія та практика спадкування "домашнього майна"

Інститут спадкування є механізмом забезпечення одного з природних прав людини – права власності.

З 1 січня 2004 року набрав чинності Цивільний Кодекс України (надалі – ЦК України), у шостій книзі Гл.84 якого «Спадкове право», знаходять свій вияв відносини спадкування.

 
Спадкове право – це один із найбільш сталих цивільно-правових інститутів. Цей інститут зачіпає не тільки сімейні правовідносини, а й тісно переплітається з відносинами власності, отже виважені і достатньо недосліджені зміни деяких установлених його положень, можуть обумовити непередбачені наслідки.

Якщо дивитися на ці проблеми з сугубо теоретичної точки зору,  то здавалось би, питань виникати б не мало, але головним, все-таки, залишається практичний аспект цих відносин, їх застосування у суспільному житті.

Питання спадкування  «домашнього майна» є досить актуальним. На жаль, Україна відноситься до держав з низьким соціальним рівнем життя – і тому майно, яке належить пересічному громадянину в основному складається із предметів домашньої обстановки та вжитку: побутової техніки, посуду, меблів. Неважко буде спрогнозувати ситуацію, коли син чи донька, що проживають окремо, після смерті, скажімо батька, почали б, як спадкоємці першої черги, нарівні із своєю матір’ю, ділити домашнє майно. Син взяв би  - телевізор, донька – пральну машину. Чи не виглядає така ситуація аморальною?

У ст. 1279 ЦКУ зазначено, що це майно потрапляє в загальну спадкову масу і спадкується на загальних підставах спадкоємцями, які закликані до спадщини. Також у ст. 1241 ЦКУ законодавець вносить предмети домашньої обстановки і вжитку до обов’язкової частки у спадщині. Доцільність таких змін викликає сумнів.

Спадкоємці які проживають окремо і вимагають свою частку домашнього майна, можуть чекати перешкоди суто практичного плану: вони не лише повинні доводити належність майна саме спадкодавцю, а й мати реальні можливості це майно фактично отримати. Додатковим на користь особливої регламентації спадкування предметів домашнього вжитку є те, що рідко в наш час особи живуть під одним дахом. Проте на даний час в Україні зростає кількість розлучень і це може стати перешкодою для застосування цього аргументу.  Особливостей у спадковому процесі не буде, коли спадкодавець проживав один. В такому випадку, предмети домашньої обстановки на загальних підставах переходять до тих спадкоємців, які з відкриттям спадщини закликаються до спадкування.

Порядок спадкування предметів домашньої обстановки і вжитку особами за правом на обов’язкову частку повинен передбачити гуманну ціль – зменшення морального удару, який припадає на близьких до спадкодавця осіб, які спільно проживали з ним до його смерті, користувались цим майном та мають право на обов’язкову частку порівняно із іншими особами, які хоча й мають також право на обов’язкову частку, але можуть отримати свою частку грошовою компенсацією.

Також, важливим питанням є критерій визначення осі, що спільно проживали з спадкодавцем. Три юридичні обставини, за якими можна визнати особу такою,  що спільно проживала із спадкодавцем, це:
- проживання в одній спільній квартирі щонайменше один рік до смерті спадкодавця;
- ведення з ним спільного господарства протягом цього періоду;
- сімейні зв’язки із спадкодавцем.

Якщо ж брати до уваги реалії життя, то можна ставити питання про доцільність додаткової регламентації питання про спільне проживання. Існують випадки, коли подружжя  фактично спільно проживає, але не веде спільного господарства, а сімейні зв’язки між ними втрачені. Можна сказати, що позбавлення домашнього майна особливого правового статусу було кроком назад, а внесення його до обов’язкової частки у спадщині є неправильним, оскільки це порушує права особи, яка проживала з спадкодавцем і не входить до суб’єктів права на обов’язкову  частку у спадщині.

У Цивільному кодексі України відсутнє єдине законодавчо визначене поняття «предметів домашньої обстановки». Навіть у класифікації речей, цей вид майна не вказується. Аналіз судової практики свідчить, що вирішальним критерієм для віднесення тих чи інших речей до предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку є їхнє використання спадкоємцем за життя спадкодавця з метою задоволення власних повсякденних побутових потреб. Для того, щоб довести актуальність такої конкретизації , можна навести приклад: меблі, білизна, посуд, побутова техніка, бібліотека художньої літератури – це предмети домашньої обстановки, але , якщо ці меблі є предметом антикваріату, то вони вже не розглядаються як предмети домашньої обстановки.  Не можуть бути віднесені до предметів домашньої обстановки речі професійної діяльності та предмети великої вартості (автомобіль, цінні колекції, вироби з дорогоцінного каміння, речі, що становлять художню або історичну цінність і т. п.). За наявності спору між спадкоємцями про те, яке майно слід включити до складу предметів домашньої обстановки, конкретне рішення виносить суд з урахуванням конкретних обставин справи.

Я вважаю, що в даному випадку допускається викривлення права, адже поняття «домашнє майно» кожен може трактувати по-своєму, тому це викликає кількість судових спорів і непорозумінь.