Юрисдикційна підсудність спору про знесення самочинного будівництва

15.11.2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права стосовно знесення самочинного будівництва, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу №21-1959а16   виходила з нижчевикладеного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законами України.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

ВАЖЛИВО:   Відповідно до частини четвертої статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, за наявності яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб’єктів владних повноважень.

У пункті 5 частини четвертої статті 50 КАС зазначено, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб’єктів владних повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб’єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках.

Так, згідно із частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.

Разом з цим у положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу  чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК).

ВАЖЛИВО:   Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності

При цьому, на думку колегії суддів, за змістом статті 177 ЦК об’єкти самочинного будівництва належать до об’єктів цивільних прав.

З урахуванням норм частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 15 ЦК України правом звернення до суду за захистом наділені: особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів; органи і особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Більше того, як передбачено Постановою Верховного суду України від 14.12.2016 р. у справі № 6-2554цс16   визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.   Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

ВАЖЛИВО:   Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єктів владних повноважень.

Публічно-правовий спір має свою особливість суб’єктного складу – участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб’єкта владних повноважень.

З огляду на це, неправильним є формальне застосування пункту 5 частини другої статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що до суду звертається суб’єкт владних повноважень як позивач. Зазначене підтверджується також правилами статей 3, 15, 45 ЦПК України, які передбачають право органів державної влади, органів місцевого самоврядування звертатися до суду з заявами в порядку цивільного судочинства у випадках, установлених законом. 

Таким чином, аналіз статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.  

ВИСНОВОК:   Аналіз зазначених вище правових норм свідчить про те, що спір за позовом ДАБІ в особі департаменту про зобов’язання знесення самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо речового права. А відтак його розгляд не належить до юрисдикції адміністративних судів.