Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
06.11.2009 13:47

Мовна політика, чи мова політики

Глава Наблюдательного совета «Института правовой политики и социальной защиты», Нардеп VI-VII созывов

Авторка народилася у Луганську і все своє життя розмовляла російською, утім в університеті опанувала українську. Перед тим як написати цю статтю, думала: яку мову обрати? Принципово пишу українською, щоб показати повагу до неї. Хоча рідною вважаю російську

«apsus linguae»

(Не робіть помилок щодо мови)

 

Авторка народилася у Луганську і все своє життя розмовляларосійською, утім в університеті опанувала українську. Перед тим як написати цюстаттю, думала: яку мову обрати? Принципово пишу українською, щоб показатиповагу до неї. Хоча рідною вважаю російську, бо ж думаю по-російськи.

 

З таким вибором багато разів на день стикаються мільйониукраїнських громадян і вони мене зрозуміють.

 

Російська мова у СРСР була державною мовою, мовою закону,мовою вищої освіти. На російській мові виховувалися декілька поколінь, неюспілкувалися майже 290 мільйонів людей різних національностей.

 

 

Тож хіба це наша, або наших батьків провина, що ми булинароджені та виховані в російськомовному оточенні? Не можу не пригадативеликого Івана Франка: "...в якій мові вродився і виховався, тої безокалічення своєї душі не можеш покинути".

 

Власне, мовна проблема далеко не лінгвістична. Буде чи ніросійська державною в Україні — це питання. І на його вирішення не маютьвпливати надто емоційні позиції прихильників чи опонентів російської мови таневгамовні пристрасті українських політиків до популістських балачок.

 

Адже українська культурна спадщина тісно переплетена зросійською мовою та створювалась протягом багатьох століть нашими спільнимипредками. Не можна відокремитись від культурної спадщини великої держави,складовою частиною якої довгі роки була Україна. Та спадщина є надбанням іукраїнців, бо творилася спільно.

 

Історично склалося, що російська мова має сильніші позиції,ніж українська. Остання існувала й була заборонена водночас. І навітьукраїнські письменники добровільно відмовлялися від неї, переходячи наросійську, тому що це надавало їм можливість донести свої творіння до ширшоїчитацької аудиторії.

 

Скажімо, Тарас Шевченко написав багато своїх творіньросійською, був підтриманий російським меценатом з Санкт-Петербургу. Утім, цене перешкодило йому бути великим українським класиком. Адже якщо письменникписав російською, від того він не переставав бути українським письменником.Гоголь тому яскравий приклад.

 

У першій половині XIX століття становлення українськоїкультури ще тільки починалося, тому творчість Гоголя могла існувати тільки врамках "спільноруської" культури. Тому навіть в філології цейрізновид культури, визначається як "спільноруська культура на українськійоснові" і розглядається як надбання одночасно і російської і українськоїкультури та літератури.

 

І на це не можна закривати очі, бо це історія, а її забуттячи перекручування для сучасної "політичної доцільності" — злочин.

 

Цивілізована двомовність в державі — це, насамперед,НЕНАСИЛЬСТВО у мовній сфері. Натомість, це вимагає створення умов для вивченнядержавної мови, державної підтримки україномовного продукту видавництв або кінокомпаній.Але не придушення податками російськомовного.

 

Це контроль та сприяння чистій українській мові на державнихТБ-каналах, замість "викручування рук" та ультиматумів комерційним.

 

Але Україна обрала шлях насильницьких заходів в мовномупитанні і спонукає до життя страшного гібрида, ім’я якому – суржик, що згодомпросто проковтне саму українську мову.

 

У зв'язку з цим вельми авторитетно звучать слова професораГарвардського університету США, етнічного українця Романа Шпорлюка:

 

"Мільйони людей, які вважають рідною російську мову, 1грудня 1991 проголосували за незалежність. Виходячи з цього громадяни, для якихукраїнська мова, — рідна, мають перед ними певні політичні і моральнізобов'язання….Якнайлегший спосіб знищити Україну — це почати українізуватинеукраїнців. Найбільшу небезпеку для незалежної України представляють мовніфанатики".

 

Як на мене, українська має бути мовою державних установ.Проте, дуже важливо заохочувати держслужбовців на сході країни до вивченняукраїнської, а на заході — до використання, в разі потреби, російської.

 

Головне – це повага до будь-якої мови та її носіїв! ДержаваУкраїна, а точніше її керманичі, мають зрозуміти, що окрім державних установ, вінших сферах буття впровадженню української слід тільки сприяти, а не нав’язуватинаказами та санкціями.

 

Не розв'яжемо мовної проблеми, поки не змінимо до неїставлення — ставимося як до об’єкту права, а не закону.

 

Боротьба мов — це боротьба КУЛЬТУР цих мов. Так вже склалосяв світовій історії: виграє і панує мова могутнішої культури.

 

Для того щоб забезпечити домінування в країні власної мови,необхідно забезпечити домінування власної культури. Для України рецепт простий:будемо піклуватися про розвиток української культури, поступово прищеплюючи їїпоколінню, що зростає і отримаємо сильну українську мову.

 

Цей процес тривалий, і природній. А от впровадженняукраїнської шляхом указів президента, а тим більше рішеннями міністерств – ценасильство і над культурою, і над людьми.

 

Мова не має бути мішенню для політиків. Щоб зберегти своюмову, потрібно воювати не за мову і не з мовами.

 

На жаль, президент цього не розуміє, або не хоче зрозуміти.Він демонструє своє шанування українській культурі і це викликає повагу. Але чиможна цінувати свій народ, не поважаючи його право вибору? Заграючи із заходом,не зважувати на інтереси своїх громадян на сході?

 

Адже не можна поводитися як "політичний страус" вмовному питанні, ховаючись від об’єктивної реалії.

 

У всьому світі, з політичної точки зору, існує ТІЛЬКИ двапідходи — мономовний і мультимовний. Сучасний світ вже є мультимовним. АУкраїна?

 

Для України проблема української мови залишається чистоідеологічним питанням. Ті, хто віддає перевагу українській мові, найчастішепрагнуть обмежувати російську, ніж реально вирішувати проблему.

 

Це хибний та небезпечний шлях. Проблема української мови несприймається, на жаль, в Україні як проблема культурної політики. І те щовідбулося, приміром, з обов'язковим українським дублюванням фільмів – лишечергова демонстрація цієї проблеми.

 

Цікаво, що за повного розвалу української кінематографії,кошти вкладаються в обов’язкове дублювання чужих фільмів українською мовою.Причому переважно тих фільмів, мова яких зрозуміла кожному мешканцеві Українибез дублювання. І все це заради виключно політичних спекуляцій.

 

Не можу, як професійний юрист, утриматися та не послатися направові норми, які поки що існують в державі. 24 грудня 2007 рокуКонституційний Суд України визнає, що іноземні фільми перед розповсюдженням вУкраїні в обов'язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чисубтитровані державною мовою.

 

Це ж підтверджується й вимогами закону про кінематографію.Не довго думаючи, та намагаючись вислужитися перед президентом, Міністерствокультури своїм наказом забороняє пускати в прокат іноземні фільми не дубльованіукраїнською. Не звертаючи уваги на те, що і рішення КС і чинний закон хоча бнадають вибір: або титрування, або озвучення, або дубляж.

 

Що маємо в результаті? Невдоволення російськомовнихглядачів, неякісний дубляж українською через брак акторів та студій длядубляжу, різкий спад відвідувачів в кінотеатрах, відсутність в прокатіартхаусних, інтелектуальних фільмів…чергове насильство над людиною, що мешкає вУкраїні.

 

Держава не повинна нікого примушувати, держава може іповинна створити умови, за яких стане вигідним і престижним показ фільмівукраїнською.

 

Зробити це можна кількома шляхами: по-перше, зменшеннямподатків для дистриб'юторів та власників кінотеатрів, по-друге, покриттямбюджетним коштом витрат на дубляж українською мовою; по-третє створеннямдодаткових економічних умов для заохочення виробництва українських фільмів.

 

Перелік таких заходів можна побачити в багатьох, успішних, зточки зору розвитку кіно індустрії європейських країнах: Польщі, Угорщині,Німеччині, Франції тощо.

 

Питання статусу української мови в Україні дуже часто єабсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрідосліджують ситуацію на пострадянському просторі.

 

І ось чому: більше за третину держав Європи мають державнімови, назва яких не співпадає з назвою основної національності. В Азії подібнаситуація в половині держав. Навіть у Африці, лише Ефіопія, Сомалі і Сейшельськіострови є винятком із цього правила.

 

Ірландці з їхніми традиціями національної самосвідомості,вихованими в тривалій боротьбі за незалежність, в переважній більшості говорятьанглійською. Ірландська мова, якою володіють близько 3% жителів країни,використовується, так би мовити, чисто символічно.

 

Автор навіть не згадує Бельгію, Швейцарію, Канаду...Такими єнаслідки глобалізації! Адже в світі із 6800 мов, які використовуються, лишеблизько сотні є офіційними мовами суверенних держав.

 

Виходячи з положень статті 11 Європейської хартіїрегіональних мов або мов меншин, Україна зобов'язується лояльно відноситися донезалежних ЗМІ і сприяти регулярному виходу радіо- і телепрограм нарегіональних мовах.

 

Є важлива тріада, кожна із складових якої суттєво впливає налюдську свідомість і формування суспільства, – це мова, релігія і земля. І відтого, як вирішуються проблеми, пов’язані з ними, залежить майбутнє держави.

 

Україна йде шляхом політики популізму. Адже мова політики тамовна політика – це різні речі. Усі, без винятку, політичні сили повиннізвикнути прислухатися до народу.

 

Уже давно, пересічні громадяни Україні демонструють модельадекватної, про-європейської мовної політики. Нормальною ситуацією в Українівважається вільний перехід з мови на мову десятки і сотні разів на день.

 

Українець — це людина, що володіє двома слов'янськимимовами. У цьому наша перевага перед Росією, де значна частина росіян говоритьтільки на одній мові. Адже навіть з точки зору культурного розвитку, ситуаціядвомовності є більш привабливою.

 

А ті, хто зараз насильно вичавлюють російську з українськогосуспільства, мають усвідомлювати свою відповідальність перед наступнимпоколінням. Адже вони позбавляють його можливості насолоджуватисяукраїнсько-російською культурною спадщиною мовою оригіналу.

 

Нове покоління не зможе оцінити у всій красі творінняБулгакова, Достоєвського, Тургенєва, Єсеніна та багатьох інших класиків, щотворили російською.

 

Добре, що хоч мова живопису – інтернаціональна і творінняхудожників, таких як Малєвіч, Рєпін, Врубель та інших, що народилися в Україні,не будуть потребувати перекладу.

 

(«Українська правда»)

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net