"Затягати" Газпром по судах, незважаючи на ризики…

Виявляється, позов проти Газпрому щодо «несправедливої» ціни на газ з українського боку подали ті ж самі люди, що й підписували цей договір у 2009 році.

Ідеологом та підписантом скандального договору був, зокрема, Юрій Продан – тоді і сьогодні міністр енергетики та вугільної промисловості. А нині ще й лобіст ідеї «затягати» Газпром по судах за «несправедливу» ціну на газ, власноруч підписану 5 років тому.

Що змінилося за цей час, щоб спричинити таку діаметральну зміну – правові підвалини договорів, розрахунки вартості транспортування чи особисті мотивації?

Нагадаю, 19 січня 2009 року між Газпромом та Нафтогазом були підписані два договори. Один щодо купівлі-продажу природнього газу на 2009-2019 роки, другий – щодо обсягів та умов транзиту на той же період.

Контракт передбачав базову ставку $450 за тис куб. м. із щоквартальним переглядом за спеціальною формулою у відповідності до коливань на ринку енергоносіїв.

Невдовзі стало зрозуміло, що Україна не в змозі купувати газ за такою ціною. 2010 року були підписані Харківські угоди, згідно з якими передчалася знижка на $100 або 30% у разі, якщо фінальна вартість була б вищою за $333. Натомість Росія отримувала право на безоплатне перебування ЧФ РФ у Севастополі до 2017 року.

Що відбувається сьогодні:

Проблема перебування ЧФ РФ у Севастополі та Криму вирішена «іншим» шляхом. Відтак, причин для надання спеціальної знижки з боку Газпрому, начебто, немає.

У своєму арбітражному позові Нафтогаз намагається переконати, що ціна на газ за договором 2009 року є неринковою, політично вмотивованою. Отже, її треба переглянути.

Що відбуватиметься надалі:

Поки арбітраж розбиратиме аргументи сторін – а це довгі місяці, якщо не роки – Нафтогаз буде задовольняти енергетичний голод України за рахунок внутрішнього видобутку та реверсу зі Словаччини, Польщі та Угорщини.

Тут починається вже не політика, а чиста арифметика. Власний видобуток, з урахуванням втрати Чорноморнафтогазу, становить менше 20 млрд куб м. на рік. Обсяг реверсу поки незначний, лише 2 млрд кубометрів на рік, але за певних умов він може зрости до 5 млрд.

При цьому гранично мінімалізовані потреби української економіки в газі – 40-42 млрд куб м. на рік. Звідки брати ще 15-17 млрд кубів газу, якщо не вирішити це питання за столом переговорів з Газпромом?

Більше того, в даній ситуації очевидними є не лише економічні, а й політичні ризики.

Перше: між Нафтогазом і Газпромом діє контракт до 2019 року, і шансів розірвати  його достроково практично не існує. Хіба що прямий військовий конфлікт. Саме з цих причин ще під час кризи 2011 року тодішній міністр енергетики Бойко заявив, що доцільніше переглядати чинні договори виключно в форматі двосторонніх та тристоронніх перемовин.

Друге: сам по собі судовий процес може обійтися державі в мільйони доларів на міжнародні адвокатські пули та місяці жорсткої енергетичної економії, яку можуть не пережити окремі галузі, як-от хімія та металургія.

Зрештою, у разі поразки в Стокгольмі Україна буде змушена безальтернативно виконувати умови договору до 2019 року, діючи за принципом take or pay – бери передбачений контрактом обсяг, 33 млрд кубів, або сплачуй $500 за тисячу кубів фактично імпортованого газу.

Отже, на мій погляд, мотив судових суперечок має на сьогодні виключно політичний зміст і нічого спільного з економічною доцільністю. Україна прагне показати Газпромові та європейським партнерам зуби.

Проте є ризик ці саме зуби й обламати. Адже Росія неодноразово заявляла, що готова на кардинальний перегляд договірної ціни у разі продажу української ГТС Газпромові. Чи варті ці ризики політичної показухи ?

І хто буде нести кінцеву відповідальність? – Ну, звісно ж, президент…