Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.04.2020 09:26

Вільне падіння президентів, або Коротка історія рейтингів

Пік популярності кожного українського лідера припадав на перші півроку його правління

Покійна Ірина Бекешкіна свого часу попереджала, що рейтинг Володимира Зеленського буде неминуче падати. Надто вже різних виборців він об’єднав, і це по-перше. А, по-друге, існує пряма залежність між ейфорією, яка викликає прихід нової влади, та швидкістю розчарування в ній. Чим більше надій електорат покладає на президента, тим різкішим є падіння його рейтингу. Культ месіанства загалом властивий українському соціуму, і це той третій фактор, котрий слід брати до уваги, коли досліджуєш електоральні перспективи. Бо як тільки той, в кому бачили батька нації, не виправдовує сподівань, від нього відразу відвертаються симпатики. Навіть найпалкіші.

Саме тому пік підтримки українських президентів завжди припадає на перші півроку їхнього правління. Цікаво, що найнижчий свого часу рейтинг був в цей період у Порошенка – 66%, тоді як довіра до Януковича становила 68%, а у Ющенка – 70%. Через півроку правління Зеленського його рейтинг лишався незмінним – все ті ж 73%, але вже у грудні (тобто через 8 місяців після другого туру виборів) повністю позитивно діючого президента сприймали лише 60% виборців, нейтрально – 26% і негативно – 14%. А у квітні 2020-го, тобто через рік після президентських виборів позитивно до Зеленського ставилися 44% респондентів, нейтрально – 31% та негативно –25%. Все це – за даними Київського міжнародного інституту соціології.

Досі вважалось, що рекордсменом же по темпам втрати довіри був Петро Порошенко. Та схоже, у нього з’явився серйозний конкурент. А загалом цікаво те, що кожен з українських президентів був носієм того чи іншого рекорду. Або антирекорду – це вже як подивитися.

Почнемо з Леоніда Кравчука. Він був єдиним президентом, за якого віддали голоси 54% всіх зареєстрованих виборців України. Саме так – не тих, хто взяв участь у голосуванні, а тих, хто був внесений у реєстр. Загалом же, як відомо, Кравчук виграв вибори вже у першому турі, взявши понад 61% голосів. За нього проголосувала вся Україна, за винятком трьох західноукраїнських областей, котрі віддали свої симпатії В’ячеславу Чорноволу. І перше, і друге також є рекордами.

Але медовий місяць Кравчука з Україною тривав недовго. У 1993 році, в період гіперінфляції, країною прокотилася хвиля страйків та демонстрацій. Були призначені дострокові президентські вибори, які у 1994-му виграв «червоний директор» та екс-прем’єр Леонід Кучма. Він здолав головного суперника Кравчука вже не з таким розривом, як той – своїх конкурентів на зорі незалежності, бо різниця в рейтингах становила менше 10%.

У 1994 році за Леоніда Макаровича в першому турі віддали голоси 9,9 млн. виборців, або 38% від загального числа тих, хто проголосував, а за Кучму – 8,1 млн, тобто 31%. Здавалося б, Кучма програвав. Але другий тур вніс корективи: Леонід «Другий» здобув підтримку 14 млн. виборців (52%), Леонід «Перший» – 12 млн. (45%).

Через п’ять років Леонід Кучма виграє вибори ще раз. Йому також належить певний рекорд – поки що ніхто, крім нього, не ставав президентом двічі. Вибори-1999 Кучма виграв у два тури, здобувши рішучу перемогу над основним (після загибелі В’ячеслава Чорновола) суперником – комуністом Петром Симоненком. За останнього в другому турі проголосували 10,6 млн. виборців (37,8%), тоді як Кучмі віддали перевагу 15,8 млн. (56,2%).

Як відомо, Кучма мав намір балотуватися й втретє – судді Конституційного суду слухняно підігнали рішення про те, чому це можливо – всупереч діючій Конституції. Але якщо на повторному президентстві Кравчука поставила хрест соціально-економічна ситуація в країні, то репутацію Кучми знищив касетний скандал. Згадаймо, як без малого 20 років тому – наприкінці 2000 року – були оприлюднені аудіозаписи розмов Леоніда Кучми, з яких випливало, що президент міг бути замовником вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Згідно із тодішніми замірами, 78% респондентів активно цікавилися перебігом касетного скандалу, з них 23% вірили у те, що записи – справжні. Все це далося взнаки на рівні підтримки можновладців. Рейтинг довіри Леоніда Кучми у 2000-2001 рр. впав до 11%, на цьому тлі почав зростати рейтинг тодішнього прем’єра Віктора Ющенка. Йому довіряли 27%. Але в квітні 2001-го Кучма відправив Ющенка у відставку, його місце посів Віктор Янукович.

Тоді ж, у 2001-му, акція «Україна без Кучми» почала переростати у рух «Повстань, Україно». Він чітко окреслив коло майбутніх політичних лідерів, серед яких вирізнявся Віктор Ющенко. Через три роки, у 2004-му, він зійдеться в поєдинку за президентське крісло зі своїм тезкою Януковичем. Битва двох прем’єрів – колишнього і чинного – виллється зрештою у події Помаранчевої революції.

Помаранчева хвиля забезпечить тріумф Віктора Ющенка у третьому (чи то пак у переголосованому другому турі виборів) з результатом понад 15 млн. голосів (майже 52%). Супернику ж Ющенка дістануться 12,8 млн. голосів (44,2%). Після ейфорії перших років президентства Ющенка, чисельних корупційних скандалів, наявності в його оточенні «любих друзів», нерішучої зовнішньої політики тощо рейтинг «всенародного» почав карколомне падіння. У 2009 році підтримка Ющенка становила лише… 2,3%. При цьому за Юлію Тимошенко були готові голосувати 17,7%, а за Віктора Януковича – 21,2%.

Власне, саме він і став президентом у 2010-му. Йому віддали голоси 12,4 млн. виборців (що склало майже 49%). Янукович фактично повторив результат 2004 року, а його найближча суперниця Юлія Тимошенко відстала від лідера перегонів зовсім трохи. За неї проголосували 11,5 млн. виборців (або 45,5%). А Віктор Ющенко набрав лише 5% голосів – і це також його власний рекорд. А, точніше, антирекорд, бо менше за нього з президентів, які боролися за другу каденцію, не набирав ще ніхто.

Ми, правда, не можемо знати, з яким результатом прийшов би до планових виборів 2015 року Віктор Янукович. Його втеча у Ростов унеможливила повторне балотування. Втім, рейтинг Януковича почав падати вже наприкінці 2010 року – тоді правлінням нового глави держави був незадоволений кожен другий респондент. Натомість, як не дивно, популярність Януковича підросла під час Революції гідності – певна частина соціуму схвалила його силові методи.

Але в цілому, як засвідчували дані КМІСу та центру «Соціс», наприкінці 2013-го Віктор Янукович програв у другому турі будь-якому іншому кандидату. Так, наприклад, пара «Кличко – Янукович» обіцяла продемонструвати результат 63,9% – 36,1%. Пара «Порошенко – Янукович»: 62,3% – 37,7%. Пара «Тимошенко – Янукович»: 57,4% – 42,6% тощо.

Станом на початок Революції гідності найбільш рейтинговим кандидатом в президенти був нинішній мер Києва Віталій Кличко. Але знамените кавування у Відні за участю відомого олігарха визначило, що на посаду глави держави буде балотуватися Петро Порошенко. Що й було зроблено. Порошенко став другим після Кравчука президентом, котрий здобув перемогу вже у першому турі. Його підтримали майже 10 мільйонів виборів або 54,7% від тих, хто взяв участь у голосуванні. Найближча суперниця Порошенка Юлія Тимошенко здобула лише 2,3 млн. голосів або 12,8%.

Одначе через 4,5 роки рейтинг Порошенка зменшився у 5 разів. Згідно одного з соцопитувань, в листопаді-2018 за Порошенка були готові голосувати 9,3% респондентів. Тоді як за Юлію Тимошенко – 11,6%, за Юрія Бойка – 11,5%, а за нинішнього президента Володимира Зеленського – 5,6%. Але не минуло й кількох місяців, як Фортуна різко обернулася до Зеленського обличчям: у 2019-му він набрав відомі усім 73,2% голосів. І це поки що рекорд другого туру з-поміж усіх інших президентських кампаній.

Але Фортуна – дама капризна, і зараз Зеленський відчуває це на собі як ніхто інший. Тим паче, що Володимир Олександрович сам здав їй всі козирі. За рік президентства Зеленський не виконав більшість своїх обіцянок, за винятком хіба що ухваленого Радою закону про імпічмент та запуску російськомовного каналу «Дом», який віщає на Схід.

Але поза тим не зроблено нічого. Корупція не подолана, а економіка не піднята. За підсумками минулого року промислове виробництво скоротилося на 0,5% . Торговельне сальдо залишилося від’ємним. Сільське господарство за рік зросло лише на 1,1% (тоді як у 2018 р. – на 8,1%). Натомість ціни на споживчому ринку зросли на 7,9% у порівнянні з минулим роком.

При цьому бізнес (від малого до великого) не побачив жодних преференцій. Заанонсовані механізми нульової декларації та податкової амністії так і не були реалізовані на практиці. При цьому деякі ініціативи «слуг народу», навпаки, викликали серйозну критику з боку бізнесових кіл (зокрема, так званий закон про касові апарати для ФОПів).

Не було забезпечено й виконання обіцянок соціального блоку. Пенсії та зарплати не збільшилися, а тарифи не знизилися. Та, напевно, найголовнішим є те, що Володимир Зеленський, якого багато хто обирав як «президента миру», цього миру так і не досяг. «Звичайно ж, потрібно продовжувати Мінський процес, – казав Зеленський ще в статусі кандидата. – Хотілося б його розширити. Його можна ретрансформувати. Додати туди представників США та Великобританії». Але Британія та Сполучені Штати так і не долучилися до Мінського процесу. Ця мрія лишилася мрією – як і багато інших розданих Зеленським «авансів».

А от реальне життя – воно не мріє. Воно карає тих політиків, які ставляться до нього надто легковажно. Чи буде «покараний» і президент Зеленський теж? Поговоримо про це ще через рік.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net