Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
03.01.2020 14:28

Трансплантація органів: де небезпека?

Закон про пересадку органів навряд чи запрацює в Україні

Відразу скажу, що не вважаю ухвалення нового закону про трансплантацію органів приводом для хвилювання за фізичну безпеку українців. Мовляв, тепер додасться роботи для «чорних трансплантологів». Ні, хорору не буде. І масових викрадень людей «на органи» не станеться. Надто вже специфічним є цей товар. «Викрасти» печінку як крадуть гаманець у переповненому транспорті або як виривають з рук сумку на вулиці не вийде. Бо на відміну від гаманця людський орган вимагає особливого до себе ставлення, зберігання та транспортування. Так що боюсь я зовсім не цього. Я боюсь того, що новий закон – мильна бульбашка, котра лусне як багато інших владних ініціатив.

Бо коли у нас говорять про підвищення пенсій – на увазі мають кілька десятків гривень. Або хай навіть кілька десятків сотень, що не міняє ситуації. А коли говорять про «державу у смартфоні» – це означає, що перестає працювати навіть те, що працювало доти. Найпростіший приклад – збої у зчитуванні електронних квитків чи банківських карт у київському метро. Коли ж говорять про реконструкцію будь-якої більш-менш цінної старовини (хоча б тих самих ліхтарів у Маріїнському парку, повз яких я ходжу до парламенту), це може значити продаж раритетів «наліво» і заміну їх на копійчаний «новодєл».

Але повернемося до проблеми трансплантації. У міністерстві охорони здоров’я вважають, що ухвалений документ розблокував можливість робити пересадки органів безпосередньо в Україні. Це, мовляв, зекономить державі ті гроші, які вона витрачає на проведення подібних маніпуляцій за кордоном. Одночасно затверджено прайс на хірургічне втручання, й ціни в ньому чималі: від найдешевшої операції з пересадки нирки (близько півмільйона гривень) до трансплантації стовбурових клітин (біля 1,5 мільйона). Мається на увазі, що ці кошти сплачуватиме держава, і саме тут не знаєш, чи то плакати, чи сміятись.

Нині в Україні на трансплантацію чекають 5 тисяч громадян. Про це, принаймні, свідчать слова заступника профільного міністра Дмитра Коваля на сайті «Нового времени». Комусь потрібна нирка, комусь – печінка (а це 1,2 млн. грн.), комусь – стовбурові клітини. Оцінимо середню вартість операції в один мільйон, і, перемноживши цифру на кількість пацієнтів, отримаємо 5 млрд. гривень. Саме стільки має сплатити Україна за пересадку органів для всіх, хто цього потребує. Це, звісно, за умови, якщо знайдуться донори. Та чи «потягне» бюджет подібні витрати? Складно відповісти. Фахівці твердять, що «прайс на органи» взято зі стелі, і що цифри, заявлені в ньому, нічим не обґрунтовані.

Водночас у 2020-му на сферу охорони здоров'я планується витратити з держбюджету майже 116 млрд. грн – на 20 млрд. більше, ніж у минулому році. З цих коштів 98 млрд. розписано на міністерство охорони здоров'я, а ще 17,7 млрд. буде спрямовано в галузь у вигляді субвенцій для фінансування різних програм. Теоретично, оперуючи подібним бюджетом, можна знайти 5 млрд. на трансплантацію, якщо тільки вартість медичних втручань свідомо не занижена. Але у мене виникає прогнозоване та логічне питання – як, мабуть, і у кожного, кому бодай раз у житті «пощастило» стикнутися з принадами вітчизняної медицини.

Чому тоді в державних закладах охорони здоров’я традиційно не вистачає коштів на елементарне? На бинт, на вату, на плівки для рентгену? Чому скрізь у добровільно-примусовому порядку вимагають так звані благодійні внески? Чому пологи в Україні обходяться мінімум у тисячу доларів? Тут окреме вітання прем’єру Гончаруку, котрий, презентуючи в Раді саме «медичну» частину бюджету, проголосив полум’яний спіч про найбільшу цінність держави – її громадян. «Людський капітал – основа і важлива складова нашого розвитку, і ми подивилися, як не втрачати людей. Демографія – тобто те, що постійне населення України змінюється протягом останніх років, негативна динаміка – здається нам величезною проблемою, з якою необхідно боротися», – просторікував Гончарук.

Між тим для того, щоб поборотися за кращі демографічні показники, главі уряду варто було б поспілкуватися з українськими породіллями або, наприклад, завітати в київський Інститут раку – у це, мабуть, прокляте Богом місце, котре вкотре опинилося в центрі корупційного скандалу і де вимагання багатотисячних хабарів (чи то пак, «благодійних внесків») не вважається чимось нечуваним.

Для того, щоб подолати корупцію в медицині (а саме вона й скорочує «людський капітал» в Україні), потрібні солідарні зусилля правоохоронних та судових органів. Але мова зараз не про цей аспект. Припустимо, що електронна система, котра формуватиме пари «донор – реципієнт», буде працювати без участі людського фактору, а трансплантат-координатори, які куруватимуть доставку органів, ніколи не вимагатимуть хабарів з хворих чи членів їхніх родин. Хоча наразі тяжко уявити, що в державі, де банальне видалення апендиксу коштує грошей, філігранні операції з пересадки органів будуть цілковито проспонсоровані державою. Але я повторю сказане вище – припустимо. Яка в такому разі проблема є наступною?

А вона, як відзначають багато фахівців, полягає в тому, що реципієнти мусять до кінця життя приймати препарати, які подавляють імунітет, аби не сталося відторгнення донорського органу. Вартість тільки цих ліків може виявитися захмарною для більшості українських родин, адже вона коливається у межах 20-40 тисяч доларів на рік. Хто платитиме за ці препарати? Таке питання не має безпосереднього відношення до закону про трансплантацію, але воно має відношення до негласного правила «порятунок потопельників – справа рук самих потопельників». Скоріше за все, проблеми післяопераційного періоду пацієнти будуть вимушені «розгрібати» самотужки.

Однак справа не тільки і не стільки в цьому. Насправді закон про трансплантацію не запрацює ще з кількох причин. І одна з них полягає в тому, що в Україні лише одиничні лікарні можуть похвалитися спеціальним обладнанням, яке фіксує смерть мозку. Тільки після такої фіксації, згідно із законом, можна розпочинати процедуру трансплантації. Я вже мовчу про санітарну авіацію, яка має у максимально короткі терміни доставляти органи від донора до реципієнта. Знову таки: в країні, де навіть апарати УЗД фізично і технічно застаріли, складно уявити собі авіапарк швидкої трансплантаційної допомоги.  

Зрештою, свого часу передбачалося, що закон про трансплантацію вступить у дію з 1 січня 2020 року. Але його запуск відтерміново тому, що не ухвалено ряд підзаконних актів, не створено відповідні інституції, а також не запущено єдиний електронний реєстр всіх, хто потребує пересадку органів і хто зголошується бути потенційним донором. Між іншим, на створення такого реєстру гроші у розмірі 26 мільйонів гривень були виділені ще попередньої владою. І, до речі, успішно освоєні командою Уляни Супрун. Де поділися ці мільйони – питання окреме і таке, яке прекрасно ілюструє схильність бюджетних грошей випаровуватися без сліду. Але річ навіть не в цьому.

А в тому, що в нинішню епоху постправди і постінформації бажане традиційно видається за дійсне, прожекти – за доконану дію, провали – за успіхи, а цинізм владних структур – за ті цінності, які вони декларують. От тільки хворим від такої констатації не легше. Вони продовжують сподіватися на диво. Добре, що хоч дива – не прерогатива сучасної української влади. 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net