Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.08.2017 00:38

Проблеми визначення місця проживання дитини з батьком

Адвокат, учредитель Адвокатского бюро "Игоря Тетери"

У ч. 2 ст. 24 Конституції України зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або ін

batko i sun.jpg

У ч. 2 ст. 24 Конституції України зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Частина 3 ст. 24 Конституції України проголошує, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Однак, в Україні, в деяких сферах життя, вже чоловіки потребують забезпечення рівності їх прав з жінками, як то у відносинах зі своїми дітьми, зокрема, при вирішенні спорів між батьком та матір’ю дитини про визначення місця її проживання.

 Так, у своїй Постанові від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16 Верховний Суду України (надалі – ВСУ) сформував правовий висновок, який, нагадаю, згідно ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Вказаний висновок ВСУ зводиться до того, що суди можуть ухвалювати рішення про визначення місця проживання дитини разом з батьком тільки у разі наявності виняткових обставин, передбачених ст. 161 СК та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю.

Аналізуючи вказаний висновок, незрозумілим залишається, чому ВСУ ігнорує цілий ряд норм українського законодавства, при цьому застосовуючи положення Декларації прав дитини від 20.11.1959р., яка до українського законодавства не відноситься.

Зокрема, у статті 141 Сімейного кодексу України (надалі – СК) зазначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Не говорячи вже про пряму норму Конституції України, викладену у ст. 51, в якій зазначено, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Частиною 1 ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

То що ж це за виняткові обставини, передбачені ст. 161 СК та принципом 6 Декларації прав дитини, які свідчать про неможливість проживання дітей разом з матір’ю і тільки у разі наявності яких, дитина може проживати з батьком?

До таких відносяться:

-         відсутність у матері самостійного доходу;

-         зловживання матір ю спиртними напоями або наркотичними засобами;

-         аморальна поведінка матері, яка може зашкодити розвиткові дитини;

-         дитина росте не під опікою та відповідальністю матері, а іншої особи;

-         дитина росте з матір ю в атмосфері нелюбові;

-         мати не забезпечує дитину морально та матеріально.

Без сумніву, у разі наявності вказаних обставин, дитина повинна проживати з батьком і це безперечно слугуватиме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Однак чи завжди, якщо вказані обставини відсутні, в інтересах дитини буде проживання з матір ’ю?!

Наразі судова практика, в даній категорії справ, склалась таким чином, що у випадку відсутності вищевказаних виняткових обставин, суди завжди дитину залишають з матір’ю, при тому, що забеспеченість якнайкращих інтересів дитини, в деяких справах, є досить сумнівною.

Ось, не дуже заглиблюючись в Єдиний реєстр судових рішень, одні з останніх ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (надалі – ВССУ) у яких орган опіки та піклування надав висновок про доцільність проживання дитини з батьком, однак ВССУ кожного разу залишав дитину з матір’ю тільки на підставі відсутності зазначених у Постанові ВСУ № 6-2445цс16 виняткових обставин (від 16.03.2017р. у справі №214/2195/15-ц; від 15.02.2017р. у справі № 344/8724/15-ц; від 15.02.2017р. у справі № 331/3098/15-ц; від 08.02.2017р. у справі № 161/16785/15-ц).

Однак, 17.08.2017р. ВССУ у інформаційному листі № 9-1580/0/4-17 надав деякі роз’яснення судам нижчих інстанцій щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини.

У вказаному листі ВССУ зазначив, що 01 липня 2017 року Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі «М. Є. Проти України», яке набуде статусу остаточного відповідно до порядку, передбаченого пунктом 2 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція). У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною права заявника, гарантованого статтею 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції, у зв’язку з рішеннями національних судів про визначення місця проживання дитини заявника.

ЄСПЛ наголосив, що в усіх подібних випадках основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

ЄСПЛ зробив висновок, що здійснений національними судами аналіз перед ухваленням рішення про визначення місця проживання доньки заявника разом із матір’ю, був недостатньо ретельним. Тому, незважаючи на широкі дискреційні повноваження, надані національним органам у сфері встановлення опіки над дітьми, ЄСПЛ визнав, що обґрунтування ухваленого ними рішення не є «належним та достатнім». На підставі цього ЄСПЛ визнав, що у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції при визначенні місця проживання дитини заявника.

У свою чергу ВССУ наголосив, що з метою недопущення в подальшому порушень, які констатовані ЄСПЛ у справі «М. Є. проти України», у разі набрання рішенням статусу остаточного судам під час розгляду справ про визначення місця проживання дитини слід враховувати наведене вище. Крім того, під час вирішення такої категорії справ судам слід керуватись статтею 51 Конституції України, яка гарантує кожному із подружжя рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Схожа норма міститься також у частині шостій статті 7 Сімейного кодексу України, відповідно до якої рівність прав і обов’язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні 5 презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги (рішення у справі «Зоммерфельд проти Німеччини» від 08 липня 2003 року, «Цаунеггер проти Німеччини» від 03 грудня 2009 року).

У зв’язку з наведеним рішенням ЄСПЛ та роз’ясненням ВССУ, можливо суди, нарешті, почнуть більш ретельно досліджувати обставини справи, на предмет того, хто з батьків зможе якнайкраще забезпечити інтереси дитини, а не будуть тільки перевіряти наявність зазначених у Постанові ВСУ № 6-2445цс16 виняткових обставин, і відмовляти батьку дитини в задоволенні позовних вимог у разі їх відсутності.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net