У попередньому записі я висловив думку, що протистояння (або критика) Церкви, яке походить від "церковних дисидентів" породжує лише "антисистему", тобто: 1) маргінальну; 2) жорсткішу та тоталітарнішу структуру, ніж та "офіційна Церква, від якої відштовхуються "церковні дисиденти".

Виникає логічне запитання - хто ж тоді має право на критику Церкви? (Зрозуміло, що йдеться про Церкву як соціальний організм).

На мою думку, такі люди як я сам такого права не мають. Адже це - привілей - харизматиків, тобто людей, що мають особливу "харизму" (благодать) від Бога.

Дисиденти - це соціальне явище. У церковно-дисидентському русі люди згуртовуються за ідеологічною (політичною) ознакою, але не за ознакою наділеністю благодаттю. Тому, хоча їх критика Церкви й може бути корисною для ієрархії (який іноді корисно ознайомитися з «альтернативною» точкою зору), для самих церковних дисидентів така діяльність руйнівна (руйнує дисидента як особу).

Отже, перед тим як почати критикувати Церкву, варто подумати – чи маємо ми на це «харизму» від Бога.