Окремі питання юридичної природи легату

       Заповідач має різні за своєю сутністю майнові та особисті немайнові права. 

      Зокрема в своєму заповіті вищезазначена особа може покласти на спадкоємця обов’язок надати спадкоємцям за законом і/або іншим особам майнову вигоду, яка в свою чергу входить чи не входить до юридичного складу спадкової маси. Чи може заповідач таким розпорядженням комусь в чомусь відмовити? 

     Вітчизняним законодавством передбачено чітку відповідь на дане запитання. Зокрема в правових нормах, які закріплені ЦК України, відсутні вказівки про те,  що заповідач, встановлюючи в чіткому та недвозначному тексті свого заповіту вказівку, що називається «легатом», водночас відмовляє тим або іншим особам в якісному та вчасному задоволенні їх потреб [1]. 

     Станом на сьогоднішній день, офіційна доктрина спадкового права охоплює чимало малоз’ясованих питань. Зокрема наразі в юридичній літературі присутні поодинокі дослідження про з’ясування доцільності охоплення легатом відмови в отриманні тими чи іншими учасниками правових відносин на їх користь відповідної вигоди. В даній розвідці ми ознайомимося з непростим змістом таких досліджень. 

       На думку М. Гордона, розпорядження, яке стосується покладення заповідачем на спадкоємця обов’язку вчинити певні майнові дії на користь відповідних осіб, недоцільно називати «заповідальним відказом». Зазначену наукову концепцію згаданий вчений пробує обстояти такими доводами. 

     Назва «заповідальний відказ» є умовною. Вона не зовсім точно відображає зміст даного розпорядження. Зокрема сутність згаданого відказу полягає в тому, що ніхто нікому ні в чому не відмовляє. Навпаки, на спадкоємця покладається доручення зробити що-небудь на користь іншої особи [2, с. 58]. 

       Окрім М. Гордона, концепцію про недоцільність застосування назви «відказ» до розпорядження, юридичний зміст якого полягає в покладенні на спадкоємця 

обов’язку вчинити майнові дії на користь спадкоємців за законом чи інших осіб в своїх розвідках схвалюють інші дослідники. Згаданими вченими, наприклад, є: Н. Богданова [3, с. 52] та інші науковці.   

     На наше глибоке переконання, заповідач, встановлюючи в своєму заповіті спеціальне розпорядження, що називається «легатом», водночас не надає нікому відповідь жодній особі ні в чому не відмовляє. Доцільність вказаної точки зору ми спробуємо обстояти такими доводами. 

       В широкій когорті слов’янських мов помітне місце посідає українська мова. Їй властиві різні за своєю суттю риси. Зокрема вона охоплює багато синонімів. Наприклад, дієслово «відказувати» можна назвати одним зі слів, які є близькими за своїм лексичним значенням дієслову «відмовляти» [4, с. 50]. 

    Одначе не в усіх мовних стилях доречно застосовувати вказане уподібнення. Зокрема в цивільному праві України ми не вважаємо за доцільне ототожнювати терміни «відказувати» та «відмовляти» з таких причин.  

    Згідно зі своєю юридичною сутністю заповіт є одностороннім правочином. Його чіткий та недвозначний зміст може включати в себе різні розпорядження, яким властивий майновий чи немайновий характер. 

    Заповідач, встановлюючи у вищезазначеному правочині спеціальну вказівку, яка отримала належне закріплення в ст. ст. 1235-1237, 1241 та 1271 ЦК України, водночас нікому ні в чому не відмовляє. Більше того, необхідно вказати про те, що вищевказана особа, вчиняючи такий правочин, піклується про спадкоємців, заповідаючи їм будь-яку частину майна, що належить йому на праві власності, та про легатаріїв, встановлюючи на їхню користь майнову вигоду, що входить або не входить до юридичного складу спадкової маси. 

  

Література 

  

1.    Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356. 

2.    Гордон М. В. Наследование по закону и по завещанию. – М.: Юрид. лит., 1967. – 120 с. 

3.    Богданова Н. А. Предоставление пользования жилым помещением по завещательному отказу в законодательстве Российской Федерации // Северо-Кавказский юридический вестник. – 2009. - № 1. – С. 51-54. 

4.    Практичний словник синонімів української мови. Київ. «Українська мова», 2000. – 480 с.