Країна нескінченних виборів: як зробити політичну рекламу корисною?

В останню неділю перед виборами склалося враження, що за тиждень парламентська кампанія завершиться, й держава (та її керівництво) нарешті почне спрямовувати всі ресурси не на політичний піар, а на відновлення армії й захист соціальних інтересів громадян.

Але це враження оманливе. Уже можна констатувати початок нової виборчаої кампанії. Можливо, політична активність не зменшується тому, що наступна Верховна Рада не пропрацює весь строк своєї каденції. Над майбутніми парламентарями нависає страх передчасного падіння з політичного Олімпу.

І небезпідставно .

По-перше, рейтинг президентської партії неминуче впаде, тому команді Петра Порошенка буде конче необхідно провести місцеві вибори якомога раніше.

Найкраще – у березні 2015 року. Приводів знайдеться чимало, та основним мотиваційним гаслом буде «тотальна виборча люстрація». Буцімто вибори потрібно провести на 6 місяців раніше не тому, що за рік БПП вже не буде однозначним лідером електоральних симпатій, а через «персональний склад» місцевих рад, до яких увійшло багато «національних зрадників» і т.п.

Навіть я кщо проект переносу виборів на березень провалиться (як провалилася президентська ініціатива щодо переносу парламентської кампанії на середину жовтня), країна все одно залишиться в стані вічної підготовки до наступних перегонів. Згадаймо: за останні 10 років Україна двічі пережила позачергові перевибори президента (організовані радше в політичний, а не в конституційний спосіб) та ще двічі – авральні парламентські кампанії.

Насправді нічого страшного в частих виборах немає : щочастіше вони проходять, тим якісніше відбувається ротація влади. Та зважаючи на складні умови, в яких опинилася держава, було б доцільно обмежити потік коштів, які витрачаються на політичну рекламу. Урешті-решт цим грошам можна знайти корисніше застосування.

За різними експертними оцінками стандартна рекламна кампанія для партії коштує близько 50-80 мільйонів доларів. У той час, коли держава не може забезпечити свою армію зброєю, технікою та нормальним раціоном харчів, українські політики викидають на смітник близько 1-1,5 мільярда доларів. На телерекламу, листівки, концерти, підкуп виборців та інший непотріб.

Якщо вибори – це перманентний стан нашої держави, то давайте зробимо так, щоб гроші, які витрачаються на політичну рекламу, спеціальним чином оподатковувались, перераховувалися в окремий спецфонд і йшли на потреби армії та/або на лікування поранених бійців і підтримку родин, у яких війна забрала найдорожче – чоловіків, дітей та батьків.

Така технологія добре вписується у стратегію соціальної справедливості: якщо певні дії олігархів у боротьбі за державну владу приносять користь країні та суспільству (у формі продукування системи безпеки), то їх треба дозволити.

Наприклад, на кожну гривню, що витрачається на передвиборчу рекламу, з політика чи партії треба брати ще одну гривню для спецфонду. Якщо трансляція відеоролика на популярному телеканалі коштує близько 100 тисяч гривень, то кандидатам доведеться заплатити ще 100 тисяч податку за його демонстрацію.

Завдяки такому закону ми могли б і впорядкувати рекламний ринок України, і допомогти війську, і нарешті зробити так, щоб політична реклама не викликала обурення й роздратування. Хочете піаритись? Будь ласка! Але робіть це з користю для суспільства.

Інакше ми лише поглибимо розрив між політикумом і народом. Перший у гонитві за владою та доступом до механізмів розподілу ресурсів готовий витрачати все більше коштів на пудру для мізків, другий – усе менше розуміє, навіщо Україні політичне керівництво, яке весь робочий час приділяє розробці та поширенню самореклами.

Та ще й у такі складні часи.

Звісно виникає запитання: а хто буде розподіляти ці кошти? Чи не підуть вони до кишені якогось мажора, що купив державну посаду?

Звичайно, умовний фонд імені «Політичної реклами» може стати ласим шматком для чинуш-крадіїв, тому контроль за його наповненням та витратами має здійснювати спеціальна виборна громадська рада, до якої повинні увійти військові волонтери (які вже півроку тримають українську армію на своїх плечах), військові спеціалісти зі служби постачання, журналісти та уповноважені представники від всіх парламентських фракцій.

Та чи погодиться сучасний український політичний клас на такі зміни? Ні… бо одна річ – театрально рвати на собі вишиванку, бити себе в груди та кричати «слава Україні», а інша – перераховувати кровні гроші не на офшори, а на потреби власної держави.

Не хочеться узагальнювати, але більшість нинішніх лідерів електоральних симпатій щедрими спонсорами українського війська, чесно кажучи, не назвеш.

І ця проблема вдаваною люстрацією та виборами не вирішиться. А повернутися до неї все ж доведеться. Держава не має коштів для створення сучасної військової інфраструктури, а громадянське суспільство (попри ініціативи з постачання військових зброєю, речами та харчами) власними силами з цим завданням впоратися не може.

Залишається лише проштовхувати ідею використання політичної реклами як форми державного спонсорства, бо інакше встановленням «справедливості» в Україні займатимемося вже не ми, а вуличні радикали з зовсім іншими поглядами на механізми перерозподілу олігархічних грошей.