Про неможливе або чистота намірів

Вже півтора року ми живемо між двома реальностями: «Ми програємо», «Ми перемагаємо». Люди, політики, влада, експерти працюють, живуть, віщають між двома граничними можливими результатами розвитку України як держави і як суспільства. Перемога чи поразка, щасливе незалежне майбутнє в міцній громадянській країні або животіння в корумпованій, залежній від Росії недодержаві. Переказувати всі думки, які ширяться в інформаційному просторі справа неконструктивна бо кожний аналіз має сенс і частково вірний.

Я пропоную інший підхід до аналізу: погляд на шлях України як шлях подолання неможливого. На мій погляд. Україна через вчинки українців, які діють, думають, мріють, долає неможливе. Коротко кажучи, те що збулося, не повинно було здійснитися але здійснилося.

Спочатку трохи фактичних результатів цього періоду.

Березень 2014 р. Росія фактично об’являє війну Україні. Війну нову-гібридну, незрозумілу, підлу. Війну, яка народжує зрадників і героїв, розтліває і зміцнює. Росія при цьому виглядає як страшний велетень, а його цар – Путін, як могутній завойовник, спинити якого майже неможливо.

Вересень 2015р. Росія вже не велетень, а великий дядько в пом’ятому костюмі старого покрою, небритий, в синцях, шкутильгаючий на всю економіку. А цар Путін вже не могутній варвар, а божевільний підстаркуватий правитель, який намагається виглядати і поводитися як мачо.

2013 р. На питання: «Де знаходиться Україна?», більшість іноземців, в кращому разі, відповіли б – «Десь біля Росії», а то й взагалі потиснули плечима.

2014 р. більшість людей в світі чітко усвідомлює, що Україна – це країна, яка відчайдушно бореться з Росією і йде до цивілізаційного світу.

2013 р. Янукович вже думає про передачу влади у спадок. Громадянське суспільство спить. Українська мова майже другорядна. Росія будь-де, в економіці, культурі, думках.

2015 р. Янукович – пігмей, про якого вже майже не згадують. Українська мова єдина державна без будь-якихось умов. Росія видавлюється з усіх площин українського буття.

Мені можуть завжди заперечити, це було, а от зараз буде таке погане, бо зрада, корупція, вата, злив заходу і т. ін. Так, це можливо але цього не буде. Чому?

По перше, ми стали доросліші. Ми пройшли Майдан і провели на Небеса нашу сотню. Ми волонтери, які взяли на свої плечі країну. Ми захисники, які пройшли пекло війни. І це зовсім не пафос, це правда. Навіть у найнебезпечнішій сфері ризиків для України – корупції, настають глобальні зміни. Вони полягають не в тому, що всіх переловлять і посадять, хоча це і дуже бажано, але поки що не виконується. Річ в тому, що корупція як накопичення нечесного багатства стає беззмістовною. Подивіться. Більшість корупційних дій швидко стає відомі суспільству і фігуранти корупції рано чи пізно (незалежно від посади) будуть засуджені. Але головне полягає в тому, що дуже скоро неправедно накопичені  багатства не можна буде пред’являти в вигляді розкішних маєтків, автомобілів, яхт, ювелірних цінностей. Зріє ситуація, коли над маєтками будуть кружляти дрони, а в ворота стукатися Автомайдан. Фото яхт і автомобілів будуть в соцмережах, а питання: «А звідки у вас годинник за 100 000 $ ?» - буде задаватися чиновникам скрізь. І навіть за кордоном не можна буде матеріалізувати вкрадені кошти.

Описаний «бекграунд»  ситуації і впевненість у тим, що в Україні робиться неможливе, вимагає відповіді на просте питання: «А чому це так?» І тут нам треба повернутися до другої частини заголовку – до «Чистоти намірів».

Світом править любов і альтруїзм, а не ненависть і егоїзм. Це фундаментально. І коли у суспільства переважають чисті наміри, на його сторону стає головний гравець світу – Господь. І тоді те, що спочатку здається як програш – виявляється перемогою і те, що виглядає майже неможливим – здійсниться.

Для тих, хто не дуже сприймає такий аналіз, в силу глибокого матеріалізму, нагадаю деякі факти недавньої нашої історії.

-          Революція Гідності не могла бути, але вона відбулася.

-          Хлопці, які запалили шини на Грушевського, бігли туди як «провокатори» (там таких було досить), а зостануться в пам’яті як герої.

-          В ніч з 19 на 20 лютого 2014 р. все повинно було скінчитися поразкою Майдану, але закінчилося перемогою.

-          Росія в 2014 р. справді могла за короткий період дійти танками до Дніпра, але не дійшла.

-          Захід не сприймав Україну і готовий був її «злити» ще в 2014 р. І Росія готувала якусь ефективну провокацію. Але трапився «Боїнг» і Захід різко подивився в бік України, а Росія вимушена була відповзати.

-          Бездарність військового командування, політичного керівництва, корупція повинні були б розвалити Україну, але сталися волонтери.

Всім цим і багатьом іншим фактам можна давати скрізь раціональне, об’єктивне пояснення. Але люди, які в силу обставин мали і мають відношення до цих подій – всі кажуть про щось незвичайне, що їх підтримувало і підтримує і надихає на здолання Неможливості.

Така реальність. Але всі ці люди мали і мають головне – чистоту помислів, любов і альтруїзм у своєму серці. І поки українці будуть це мати, ми переможемо, як би це не виглядало наївним на фоні багатоходівок Росії і корупційності нашої влади.