Виборчий кодекс. Чи варто українцям чекати "правильних" виборів

З часу ухвалення парламентом у першому читанні проекту Виборчого кодексу політиками, правниками та представниками провідних неурядових організацій було висловлено досить багато думок стосовно переваг документу. А тому я не ставлю за мету повторювати чи роз

З часу ухвалення парламентом у першому читанні проекту Виборчого кодексу політиками, правниками та представниками провідних неурядових організацій було висловлено досить багато думок стосовно переваг документу. А тому я не ставлю за мету повторювати чи розвивати ідеї інших фахівців. Однак власний багаторічний досвід роботи у виборчому законодавстві надає право озвучити кілька тез - передовсім, аби розвіяти деякі існуючі ілюзії і додати “здорового” реалізму у дискусію навколо цього питання.

Виборчий кодекс не гарантує бездоганність виборчого процесу.

Варто розуміти, що жоден, навіть найбільш ґрунтовно обдуманий та якісно опрацьований закон сам по собі не забезпечить належного дотримання прав і свобод, у тому числі й виборчих. Проблеми можуть бути викликані далеко не правовими чинниками, а соціальними, політичними, культурними тощо. На жаль, подібні питання вимогами законів іноді нехтують.

Відтак, у деяких країнах з діючим Виборчим кодексом електоральний процес іноді визнається таким, що не відповідає загальновизнаним стандартам. Водночас, в інших державах, наприклад – в Австрії, де вибори Президента регламентуються не лише спеціальним законом про вибори Глави держави, а й законом про парламентські вибори, такий факт ніяк не ставить під сумнів справжність виборів.

Немає гарантій, що ухвалення Виборчого кодексу суттєво сприятиме стабільності законодавства про вибори.

На відміну від правових систем інших держав, Конституція України не встановлює ієрархії законів, хоча й передбачає особливості прийняття законів (наприклад, про внесення змін до Конституції, державні символи, а також визначає спеціальних суб’єктів законодавчої ініціативи стосовно законопроектів про Державний бюджет, утворення, реорганізацію і ліквідацію судів тощо). Тож будь-який кодекс є «звичайним» законом, і зміни до кодексу вносяться так само законом за загальною процедурою.

Доречно згадати, як прийнятий у 2007 році Закон про вибори народних депутатів попри заборону на будь-які зміни був декілька разів модефікований парламентом, а потім і взагалі вилучений.

Відтак, стабільність виборчого законодавства має досягатись передовсім за допомогою політичних, а не правових чинників, усвідомлення народними депутатами необхідності забезпечити незмінні «правила гри» упродовж тривалого періоду часу, аж до дня голосування.

Виборчий кодекс повинен забезпечувати спільні правила під час окремих процедур.

Без сумніву, кожен тип та вид виборів має притаманні лише йому особливості. Однак, не є виправданою ситуація, коли подібнівідносини та процедури регулюються у кардинально інший спосіб.

Так, кожен із нині діючих законів визначає перелік суб’єктів виборчого процесу. Хоча при цьому закони не виокремлюють різні категорії таких суб’єктів залежно від їхньої «важливості» або «значимості». Все ж визнаємо, що головним суб’єктом виборчого процесу є електорат. В Україні іноді забувають, що вибори проводяться не для кандидатів, політичних партій та їхніх місцевих осередків, а для надання можливості громадянам країни висловити свої політичні уподобання, які в результаті вплинуть на формування представницьких органів влади на загальнодержавному та місцевому рівнях.

Надання громадянину можливості реалізувати його право голосу відбувається за допомогою списку виборців. Однак, різні закони свідчать про абсолютно різні правила.

Так, ч.1,2 ст. 33 Закону про місцеві вибори дозволяють вносити зміни та уточнення до списку максимум до 18:00 останньої суботи перед днем голосування. У день голосування такі зміни до уточненого списку виборців не вносяться.

У день обрання Глави держави зміни до уточненого списку виборців також не вносяться (норми ч.3 ст. 35 Закону про вибори Президента).

А ось ч.2 ст.42 Закону про вибори народних депутатів передбачає внесення змін до уточненого списку виборців удень голосування. Проте такі дії здійснюються виключно на підставі рішення суду.

Що ми маємо на сьогодні: різні закони – відмінні правила.

Згадаймо, як у день голосування з останніх виборів Президента України 25 травня 2014 року було проведено низку позачергових місцевих виборів та позачергові парламентські вибори в одному мажоритарному окрузі. Або як до списків виборців прямо на місцях включають військовослужбовців, які виконують завдання у зоні АТО; як призначаються керівні посади у виборчих комісіях; як достроково припиняються повноваження членів комісій; як запобігають і чи, власне, запобігають недобросовісній агітації з використанням гасел щодо, начебто, підтримки з боку «рейтингових» політичних сил тощо.

Оскільки в Україні традиційно можуть одночасно проводитися вибори до різних органів влади, при цьому на дільницях використовують єдиний примірник списку, існує кричуща необхідність забезпечення однакових правил гри. І виборчий кодекс видається найбільш ефективним засобом досягнення такої цілі.

Видається, що для парламентарів у дилемі «приймати/не приймати» Виборчий кодекс камінцем спотикання не є питання доцільності уніфікації окремих процедур. Питання полягає у тому, чи приймати Кодекс у редакції, яка передбачає зовсім іншу систему на виборах народних депутатів.

З одного боку, варто вже відмовлятися від змішаної системи виборів до Верховної Ради та запроваджувати виключно пропорційну. З іншого боку, цілком очевидно, що для певних політичних сил зникнення мажоритарного елементу виборчої системи стане серйозним викликом на наступних виборах, з яким не усі зможуть успішно впоратися.

На мою думку, подальший розвиток подій щодо доопрацювання, обговорення та можливого прийняття Виборчого кодексу стане лакмусовим папірцем для перевірки того, як політики вміють поєднувати власні передвиборчі гасла та результати своєї діяльності у статусі обраних представників народу.