Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя (ч. 7)

Продовження.  Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012;
                           Частина 2 цієї статті була надрукована 08.08.2012;
                           Частина 3 цієї статті була надрукована 12.08.2012;
                           Частина 4 цієї статті була надрукована 20.08.2012;
                           Частина 5 цієї статті була надрукована 02.09.2012;
                           Частина 6 цієї статті була надрукована 14.09.2012;

Визначення поняття «конституційне правосуддя»

       Одразу ж зазначу, що конституційне правосуддя є такою ж формою здійснення правосуддя, як і кримінальне, цивільне, адміністративне та господарське правосуддя. І хоч кожна з цих форм має свою специфіку, свою сферу дії, свої правила судочинства, проте всі вони однаково мають відповідати змісту такої діяльності держави, як правосуддя, про яку йшлося вище.
        Це означає, що конституційне правосуддя, як одна з п’яти форм здійснення правосуддя, не позбавлене змістовних властивостей та характеристик правосуддя, і тому повинно:
        а) здійснюватись виключно з метою захисту прав і свобод людини, і ні для чого іншого;
       б) застосовувати норми Конституції та законів України виключно в якості інструментарію в механізмі захисту прав і свобод людини;
      в) забезпечити встановлення такого стану для особи, чиє право було порушене або може бути порушене, який би відповідав інтересам як цієї особи, так і суспільства в цілому.

      Специфіка конституційного правосуддя дозволяє окреслити його суттєві відмінності від інших форм правосуддя.  Ці відмінності полягають у такому.

       Відмінність перша. Якщо в інших формах правосуддя захист прав і свобод людини здійснюється у зв’язку з неправомірними діями конкретної особи-правопорушника (за фактом вчинення правопорушення), то в конституційному правосудді захист прав і свобод людини здійснюється у зв’язку з неправомірністю або дефектами змісту правових актів, внаслідок чого порушуються (або можуть бути порушені) права і свободи людини.
      Отже, предметом судового розгляду та правової оцінки в конституційному правосудді завжди є зміст певних правових актів або їх окремих частин (статей), а не діяння (бездіяльність) осіб-правопорушників, яких в конституційному правосудді не існує. 
      У зв’язку з цим, виникає цілком логічне питання: кому і для чого знадобилось «судити» правові акти ?
     Така потреба виникла через те, що забезпечення точного та неухильного дотримання законів (законодавства) перестало бути єдиною метою судової діяльності, як це було за радянських часів. Замість цього, українське правосуддя отримало нову мету - захист прав і свобод людини (статті 3, 55 Конституції України). У зв’язку з цим, закон перестав бути «святим» і перетворився не далі, як на інструментарій для досягнення нової (справжньої) мети правосуддя – захисту прав і свобод людини.
      Внаслідок того, що закон перестав сприйматись як святий та бездоганний, виникла потреба в оцінці змісту самого закону на предмет його відповідності кінцевій меті правосуддя – захисту прав і свобод людини. Іншими словами, нова ідеологія правосуддя почала допускати те, що сам зміст законів та інших правових актів може безпосередньо порушувати права і свобод людини або бути перешкодою на шляху їх реалізації через незрозумілість, суперечливість, неоднаковість застосування тощо.
      Через це, в процесі загального судочинства об’єктивно виникла потреба у перевірці норм законодавства, що підлягають застосуванню до спірних відносин, на предмет того, наскільки та чи інша правова норма за своїм змістом є правовою та наскільки вона виконує свою нормативно-регулюючу функцію саме з метою захисту прав і свобод людини; наскільки зміст норм правових актів відповідає критеріям права та Конституції України, і чи застосовуються вони з метою забезпечення прав і свобод людини.
    На підтвердження цього, наведу текст частини 5 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України:

     «5. У разі виникнення в суду сумніву під час  розгляду  справи щодо  відповідності  закону  чи  іншого правового акта Конституції України,  вирішення  питання  про  конституційність якого  належить  до  юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до  Верховного  Суду  України  для  вирішення  питання стосовно  внесення  до  Конституційного  Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.»

       Аналогічну норму містить і частина 3 статті 8 Цивільного процесуального кодексу України.
       Крім того, стаття 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначає, що у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності   норми   закону,   яка   застосовується   судом, провадження у справі зупиняється. За таких умов  відкривається  конституційне  провадження   у справі   і   справа  розглядається  Конституційним  Судом  України  невідкладно.
Також, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 9 від 01.11.1996р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначив таке:

       «…суди при розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового  акта  з  точки  зору його відповідності  Конституції   і   в   усіх   необхідних   випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
       У разі   невизначеності  в  питанні  про  те,  чи  відповідає Конституції України застосований закон або  закон,  який  підлягає застосуванню  в  конкретній  справі,  суд за клопотанням учасників процесу або  за  власною  ініціативою  зупиняє  розгляд  справи  і звертається  з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України,  який відповідно до ст.150  Конституції  може порушувати перед  Конституційним  Судом  України  питання  про  відповідність Конституції  законів  та  інших  нормативно-правових  актів.  Таке рішення   може   прийняти  суд  першої,  касаційної  чи  наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.»

        Не залишився осторонь і КСУ. У розвиток нової ідеології правосуддя, КСУ в своєму рішенні № 15-рп/2004 від 02.11.2004 року, зазначив таке: 

       «…право  не  обмежується  лише законодавством як однією з його форм,  а включає й інші  соціальні регулятори,  зокрема  норми моралі,  традиції, звичаї тощо, які легітимовані  суспільством і зумовлені  історично  досягнутим культурним рівнем суспільства.  Всі ці елементи права об'єднуються якістю,  що відповідає ідеології справедливості,  ідеї права,  яка значною мірою дістала відображення в Конституції  України.
      Таке розуміння права не дає підстав для його  ототожнення із законом,  який  іноді  може  бути  й несправедливим,  у тому числі обмежувати свободу та рівність  особи.» 

       Отже, на відміну від інших форм правосуддя, конституційне правосуддя покликане захистити права і свободи людини у спосіб визнання неконституційними тих правових актів, зміст яких не відповідає Конституції України, а також у спосіб виправлення дефектів змісту Конституції та законів України шляхом їх офіційного тлумачення.

        Відмінність друга.  Якщо в інших формах правосуддя судовий захист прав і свобод людини здійснюється із забезпеченням апеляційного, касаційного переглядів справи, перегляду за нововиявленими обставинами тощо, то конституційне правосуддя здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції – КСУ, рішення якого не можуть бути змінені або переглянуті, і завжди є остаточними.

       Відмінність третя.  Якщо інші форми здійснення правосуддя забезпечують рівний для всіх суб’єктів права доступ до захисту прав і свобод людини, то в конституційному правосудді фізичні та юридичні особи приватного права значною мірою обмежені в можливостях захисту своїх прав і свобод, порівняно  з суб’єктами владних повноважень.
      Зокрема, громадянин України, іноземець, особа без громадянства чи юридична особа мають право звернутися до КСУ лише з конституційним зверненням про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України (ст. ст. 13, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України»), і лише з підстав наявності неоднозначного  застосування  положень  Конституції  України або законів України судами України,  іншими органами державної влади, якщо вважають, що це може призвести або призвело до порушення їх конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»).
        В той же час, такі суб’єкти владних повноважень, як Президент України, Верховна Рада України, не менш як сорок  п'ять  народних депутатів  України, Кабінет Міністрів України, Верховний  Суд  України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право (з врахуванням компетенції, визначеної статтями 40 та 41 Закону України «Про Конституційний Суд України»), звертатися до КСУ з конституційним поданням щодо:
        - конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України,  актів Президента України,  актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
      - відповідності  Конституції  України   чинних   міжнародних договорів  України або тих міжнародних договорів,  що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
       - додержання   конституційної   процедури   розслідування  і розгляду справи про усунення Президента України з поста в  порядку імпічменту  в  межах,  визначених  статтями 111 та 151 Конституції України;
       - офіційного тлумачення Конституції та законів України.

      При цьому, підстави для звернення до КСУ з конституційним поданням  та відкриття провадження у справі є доволі різноманітними та містяться в різних статтях Закону України «Про Конституційний Суд України». Зокрема, такими підставами є:
      - наявність спору стосовно повноважень  конституційних органів державної   влади України,  органів  влади  Автономної  Республіки  Крим  та органів місцевого  самоврядування, якщо  один  із  суб'єктів   права   на конституційне  подання,  визначених  у статті  40  цього  Закону, вважає,  що правові акти,  зазначені в пункті 1  статті  13  цього Закону  і  якими  встановлено повноваження зазначених органів,  не відповідають Конституції України (ст. 75 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
     - наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених  у  встановленому  порядку  законів,  інших  правових актів (ст. 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
    - виникнення спірних питань щодо  конституційності  правових актів, виявлених у процесі загального судочинства (ст. 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
   - виникнення  спірних  питань щодо конституційності правових актів,  виявлених  органами  виконавчої   влади   у   процесі   їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності (ст. 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
     - практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України (ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
     - наявність неоднозначного  застосування  положень  Конституції  України   або законів  України судами України,  іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає,  що це  може призвести  або  призвело  до  порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

      Відмінність четверта.  На відміну від інших форм здійснення правосуддя, конституційне правосуддя допускає всього два способи захисту прав і свобод людини, а саме:
      а) визнання законів та інших правових актів ВРУ, Президента України, Кабінету Міністрів України тощо неконституційними повністю чи в окремій частині (ст.ст. 150, 152 Конституції України). У цьому випадку ці правові акти втрачають чинність з дня ухвалення рішення про їх неконституційність і у такий спосіб припиняється їх протиправна дія.
     б) надання офіційних тлумачень нормам Конституції України та законів України. Офіційне тлумачення здійснюється заради усунення неоднакового трактування змісту цих правових норм, їх різного застосування. Метою офіційного тлумачення є формування єдиного змісту правової норми заради її однакового розуміння та застосування.
 
     Відмінність п’ята.  В конституційному правосудді відсутня юридична відповідальність за прийняття правових актів, які КСУ визнав неконституційними.

      Крім вищеперелічених відмінностей, які, до речі, не є вичерпними, варто звернути увагу і на таке.
       Порівняно з іншими формами правосуддя, конституційне правосуддя є новим для України. Зокрема в радянській період нашої історії конституційного правосуддя не існувало, і ось чому.
       Радянська правова ідеологія виходила з того, що право походить від держави, а закони – це встановлені і санкціоновані державою правила поведінки, які у своїй сукупності і утворюють  право.
       Ось як про це сказано в Юридичному словнику 1983 року видання:

       «…Право нерозривно пов'язане з державою. Адже саме держава перетворює волю пануючою класу на закон, робить її державною волею, встановлюючи або санкціонуючи правила поведінки, які в своїй сукупності утворюють право. Вона забезпечує й реалізацію правових приписів, функціонування суспільних відносин відповідно до них, застосовуючи при необхідності державний примус, оскільки «право є ніщо без апарату, здатного примушувати додержувати норм права» (Ленін В. І. Повне зібр тв., т. 33, с. 94)….»

        Отже, в радянській період нашої історії, закон ототожнювався з правом. Коли ж Конституція України проголосила людину найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав та свобод людини головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України),  змінився і орієнтир судової діяльності – суд був проголошений захисником прав і свобод людини (ст. 55 Конституції України). 
        До чого це призвело на практиці, в правозастосовчий діяльності ? А до того, що додержання закону перестало бути кінцевою метою судової діяльності. Відбулась заміна мети судової діяльності – з мети: «Додержання законів як сукупності правил поведінки, визначених та санкціонованих державою» на мету: «Забезпечення захисту прав і свобод людини».
       Таким чином, порівняно з радянським минулим, правові акти змінили свій статус - зі статусумети, яка апріорі не може піддаватись сумніву або правовому впливу (оцінці), на статус інструментарію в механізмі захисту прав і свобод людини, який апріорі може бути недосконалим, неправовим, суперечливим, неконституційним тощо, і через це бути причиною (зумовлювати) порушення прав і свобод людини.
       Зміна статусу правових актів зумовила необхідність в їх правовій оцінці на предмет відповідності Конституції України як основній формі унормування прав і свобод людини, а також на предмет їх ефективності та корисності в процесі утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини, як головного обов’язку держави (статті 3, 55 Конституції України).
        Власне, це і стало основним завданням конституційного правосуддя.  

      Отже, враховуючи вищезазначене, конституційне правосуддя можна визначити так.
       Конституційне правосуддя – це здійснення судового захисту прав і свобод людини у разі, якщо зміст законів та інших правових актів не відповідає Конституції України або стоїть на заваді реалізації цих прав і свобод через неоднозначність розуміння та тлумачення в правозастосовчий діяльності, внаслідок чого відбулось або може відбутись порушення прав і свобод людини.

        Спростування другого твердження № 2

      Визначенням поняття «конституційне правосуддя» закінчується основна частина дослідження. Нагадаю, що потреба визначити це поняття була зумовлена необхідністю спростувати друге твердження, яке випливає зі змісту збірки, а саме: «Здійснення конституційного контролю є легітимним та невід’ємним завданням  КСУ, яке він має право та зобов’язаний виконувати».
      Спростування другого твердження мною розділене на дві частини – на частину № 1 та частину № 2.
       Частина № 1 була надрукована вище (в частині 3 цієї публікації) та зводитися до того, що ні Конституцією України, ні Законом України «Про Конституційний Суд України» для КСУ прямо не передбачене таке завдання, як «здійснення конституційного контролю», через що він (КСУ) не зобов’язаний і не має права (не є компетентним) здійснювати конституційний контроль.
       Частина № 2 спростування передбачає надання відповіді на питання: «Якщо не конституційний контроль, то яку ж тоді діяльність і з якими повноваженнями має здійснювати КСУ відповідно до Конституції України ?»

       Тепер, після проведення дослідження понять «правосуддя», «конституційне правосуддя», «державний контроль» тощо, відповідь на це питання є очевидною:
       КСУ повинен здійснювати не конституційний контроль, а конституційне правосуддя у запропонованому вище значенні.
      Це підтверджується всією основною частиною цього дослідження – від визначення конституційних засад діяльності КСУ до визначення поняття «конституційне правосуддя». Залишилось тільки проаналізувати відмінності між конституційним правосуддям та конституційним контролем у значенні, що його запропонував КСУ у своєму рішенні від 09.06.1998р. № 8-рп/98.

Відмінність конституційного правосуддя від конституційного контролю

       Як вже неодноразово наголошувалось, КСУ сам для себе визначив зміст поняття «конституційний контроль» та його види в своєму рішенні від 09.06.1998р. № 8-рп/98, і сам себе призначив органом конституційного контролю.
       За версією КСУ, конституційний контроль поділяється на попередній та наступний. Через це, доречно показати відмінність конституційного правосуддя від кожного з цих видів конституційного контролю.
       Попередній (превентивний) конституційний контроль дійсно відповідає суті діяльності по здійсненню державного контролю, оскільки під час його здійснення відбувається процес перевірки норм законопроекту про внесення змін до Конституції на предмет його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Кінцевим результатом цього процесу є складення відповідного висновку (ст. 159 Конституції України).
       Зрозуміло, що під час цієї діяльності не здійснюється і не може здійснюватись захист прав і свобод людини, оскільки перевіряється (піддається контролю) законопроект, який не здійснює нормативно-регулюючої функції, а є лише проектом майбутнього закону.
     Здійснення попереднього конституційного контролю спрямовується на недопущення прийняття законопроекту, який би в майбутньому порушував права і свободи людини. Через це, попередній конституційний контроль КСУ є цілком виправданим, таким, що не суперечить Конституції України, має конституційні підстави для існування, є необхідним та корисним. 

       З наступним конституційним контролем  все з точністю до навпаки.
      В рішенні від 09.06.1998р. № 8-рп/98 КСУ пропонує піддавати наступному конституційному контролю вже діючі правові акти, які безпосередньо задіяні як регулятори правовідносин. Це є недопустимим, і ось чому.
      Будь-який діючий правовий акт виконує нормативно-регулюючу функцію, а відтак прямо чи опосередковано впливає на права і свободи людини.
      В той же час, виходячи із суті, змісту та природи державного контролю (про це йшлося вище), наступний конституційний контроль (якщо б така форма контролю визначалась законом), мав би обмежуватись суто «сухою» констатацією факту відповідності/невідповідності норм підконтрольного правового акту положенням Конституції України (на кшталт попереднього конституційного контролю), без правових наслідків визнання цих норм конституційними/неконституційними, оскільки природно в сферу контролю не входить безпосереднє вирішення питань впливу норм підконтрольного правового акту на права і свободи людини.
      І тільки конституційне правосуддя має прерогативу вирішувати подальшу долю діючих правових актів та визнавати їх конституційними/неконституційними, оскільки  за своєю правовою природою безпосередньо впливає на права і свободи людини, і це призводить до відповідних правових наслідків - або встановлюється факт відсутності порушення права і свободи людини, і тоді оскаржуваний правовий акт визнається конституційним; або ж, навпаки, КСУ вирішує, що оскаржуваним правовим актом порушуються права і свободи людини, і тоді він визнається неконституційним.
       Отже, наступний конституційний контроль ні законодавчо, ні сутнісно, ні логічно не виправданий.  По суті, цей контроль являє собою таке собі деформоване, спотворене напівправосуддя, під час якого КСУ вирішує питання наявності порушень норм Конституції України, а питання впливу цих порушень на права і свободи людини не розглядає і не оцінює. От і виходить, що під час здійснення такого напівправосуддя захист прав і свобод людини не відбувається, оскільки права і свободи людини не є метою такого напівправосуддя, нікого не цікавлять і нікому не потрібні.
       Це напівправосуддя умовно можна назвати «законосуддям» тобто такою діяльністю, де кінцевою метою є додержання вимог правових актів та їхнє формальне дотримання, а не захист прав і свобод людини.
        Таке «законосуддя» мало місце в радянській період нашої історії, і його ніяк не можна вважати правосуддям, оскільки правосуддя означає «судити по праву, з приводу прав і свобод людини», а не «судити по закону».
       На жаль, закон в нашій державі (особливо за нинішньої влади) сприймається не далі, як вираз волі можновладців, хоча має сприйматись як інструментарій для утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини. І навіть якщо ззовні закони містять норми, які утверджують, забезпечують або захищають права і свободи людини, то вони все рівно не виконуються. От і виходить ситуація, за якої єдиним оплотом прав і свобод людини в нашій державі залишається  Конституція України, зокрема, ті її розділи та статті, в яких визначаються права і свободи людини. І саме ці права і свободи має захищати конституційне правосуддя, а не закони та процедури, які можуть бути як протиправними, так і не мати жодного відношення до прав і свобод людини.
       Отже, під час так званого наступного конституційного контролю ніякі питання порушень прав і свобод людини не розглядаються, а розглядаються лише питання порушення правових актів чи їх окремих статей. А під час конституційного правосуддя якраз навпаки – питання порушень прав і свобод людини розглядаються, оскільки саме вони є безпосереднім предметом захисту в конституційному правосудді. Це головна відмінність конституційного правосуддя (в істинному значенні цього слова) від вигаданого КСУ наступного конституційного контролю.
        Таким чином, ні про яку легітимність здійснення наступного конституційного контролю не може бути й мови, оскільки українські суди, в тому числі і КСУ, мають здійснювати правосуддя у відповідних формах, а не контроль.

        На цьому дозвольте закінчити спростування другого твердження і перейти до третього та четвертого.
       На відміну від перших двох, трете та четверте твердження стосуються не теоретичного, а практичного аспекту застосування терміну «наступний конституційний контроль» в правозастосовчій діяльності КСУ.
       Саме в рішенні КСУ від 30.09.2010р. проявилась вся шкідливість введення в обіг правозастосовчої діяльності цього терміну, про що буде сказано нижче.

(ДАЛІ  БУДЕ)