Хто насправді захищає права дітей?

Подивилася вчора виступ Уповноваженого Президента України з прав дитини М. Кулеба у Верховній Раді України, який з папірця читав текст про необхідність прийняття Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій безпеки дітей і таке інше. Начебто це посилить державні гарантії та механізми захисту дітей від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності держави.

При цьому цей «невідкладний» законопроект настільки важливий для нашої влади, що його розглядали у комітетах Верховної Ради аж з 04.12.2015р., і вчора 21.06.2017р. прийняли в першому читанні. Як показує статистика, до другого читання законопроект може іти також півтора року.

Відкрила продивитись, що там за такі невідкладні зміни, які посилять державні гарантії та механізми захисту дітей.

Тож, коротко про головне.

Додали до переліку напрямків державної політики з питань національної безпеки: створення ефективної системи забезпечення реалізації прав дитини, забезпечення створення умов для повноцінного життя і розвитку дитини, її безпеки та благополуччя, зростання в сімейному оточенні. До принципів та засад внутрішньої політики також додали забезпечення прав дитини, забезпечення проведення комплексних заходів щодо національно-патріотичного виховання дітей тощо.

Це все звісно дуже правильні речі, але де ж саме механізми захисту дітей у цих новелах та навіщо ті гарантії, якщо вони не забезпечуються державою. Відкривши Закони, до яких пропонуються зміни вищезгаданим законопроектом, кожен зможе побачити перелік всіх тих гарантій та забезпечень, в тому числі для дітей, які діють на сьогоднішній день і які насправді не працюють.

Більш того, хочу зазначити, що Україна вже давно ратифікувала Декларацію прав дитини прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН  20.11.1959 року та Конвенцію про права дитини прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН  21.12.1995 року, якими закріплені гарантії прав дитини та обов’язок держав-учасниць дотримуватись цих принципів.

То хто насправді захищає права дитини?

Наразі в мене є справа про визнання усиновлення малолітньої дитини недійсним, яке було проведено на території однієї з держав-членів Європейського Союзу без згоди матері усиновленої дитини, яка є громадянкою України, а також без згоди консульської установи України та Мінсоцполітики. Тобто усиновлення дитини-громадянина України було проведено із порушенням законодавства України та міжнародних угод.

За незаконним усиновленням послідував спір про визначення місця проживання дитини та погрози соціальних служб цієї держави про відібрання дитини. Звісно, що судові та правоохоронні органи іноземної держави на боці свого громадянина, тобто «незаконного» усиновлювача.

Що стосується наших державних органів, а саме консульства та Міністерства Закордонних Справ України, то порушення прав наших громадян, в тому числі дітей, а також міжнародних договорів іншою державою не викликає в них аж ніякого занепокоєння, у зв’язку із чим у своїй відповіді на звернення вони просто порадили звернутися до суду.

Уповноважений Президента України з прав дитини взагалі проігнорував звернення матері дитини щодо незаконного усиновлення та примушування дитини, яка є громадянином України до зустрічей із «незаконним» усиновлювачем без присутності матері.

При цьому, відповідно до Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого Постановою КМУ № 905 від 08.10.2008 року, консульські установи чи дипломатичні представництва України зобов’язані невідкладно вживати заходів щодо захисту прав дитини. На практиці ж, останні лише розводять руками і пропонують іти до суду.

Ось така в нас державна політика, такі гарантії та забезпечення прав.

Щодо самої справи, то наразі боротьба триває. Далі буде…