Пам'ятки архітектури залишаться лише в пам’яті?

Архітектурні ансамблі Києва, фасади його історичних будівель завжди були візитною карточкою столиці. Однак, ненаситні чиновники заради покращення власних житлових умов готові залишити пам’ятку архітектури лише в пам’яті нащадків її  власників.

Зухвалість можновладців зумовила проактивну позицію АБ “Титикало та партнери”, адвокати якого захистили інтереси нащадка стародавнього козацького роду – Людмилу Мирович, визнавши в суді протиправним рішення Міністерства культури України щодо виключення будиноку її предка - Василя Мировича з Державного реєстру пам’яток.

 

Трохи історії про пам'ятку архітектури та про рід Мировичів.

Мировичі — український козацько-старшинський рід на Переяславщині у 17-18 століттях.

Мирович Федір Іванович (*? — †1758) — український військовий і державний діяч, сподвижник гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика; Генеральний бунчужний (1707-1710); Генеральний осавул (1710-1711). Один із лідерів української державної еміграції у 18 столітті.

Після еміграції Генерального бунчужного Федора Мировича всі його маєтності в Україні були конфісковані московською владою. Його мати, Пелагея Захарівна, брат Іван та інші члени родини Федора Мировича, були депортовані до Москви, а 1716 р. заслані до Тобольська, на Сибір. Дозволено було повернутись в Україну 1745 р. Його сини — Яків і Петро - відправленні у Петербург. За намагання контактувати з батьком були 1732 році заслані на Сибір. З 1742 р. перебували на московській військовій службі.

В липні 1764 року Василь Якович Мирович (*1740 — †15 вересня 1764), будучи офіцером караульної команди в Шліссельбурзькій фортеці, намагався здійснити палацовий переворот з метою скинення з престолу Катерини ІІ і проголошення імператором Івана VI Антоновича. Спроба перевороту, можливо, була викликана прагненням Мировича, посадивши на престол Івана VI, який знаходився в ув'язненні в фортеці, добитися розширення політичної автономії України. В ніч з 4 на 5 липня 1764 року група солдатів на чолі з Мировичем захопила фортецю. Однак у цей час Іван VI, відповідно до інструкції Катерини II вже був убитий офіцерами внутрішньої стражі.

Мировича заарештували і за вироком Сенату 15 вересня 1764 стратили у Петербурзі.

Да?чний буди?нок Миро?вича — втрачена пам'ятка, яка знаходилась на вулиці Львівській, 15 у Святошинському районі Києва посеред реліктового лісу зі столітніми дубами та соснами. Споруджений в кінці XIX — на початку XX століття будинок був одним з найкраще збережених зразків дачної архітектури Святошина.

Будинок був споруджений у кінці XIX — на початку XX століття на ділянці № 23 по вулиці Пушкінській, 252 (нині Львівська, 15), на той час садиба належала О. Васильєвій. Перед Першою світовою війною власником будинку був В. Мирович — представник старовинного козацького роду Мировичів — нащадків Полуботків.

У цій справі керуючий партнер АБ «Титикало та партнери» адвокат Титикало Роман та інші адвокати бюро  пройшли всі три інстанції: суд першої, апеляційної та касаційної інстанцій, де принципово та беззастережно відстоювали засади справедливості та законності.

Ситуація була цікавою тим, що Міністерство культури спірним наказом № 604 від 4 липня 2013 року вирішило, що об’єкт архітектури не підлягає включенню до Державного реєстру пам’яток, хоча до цього в 2008 році пам’ятка вже була включена до реєстру та їй було присвоєно охоронний номер.

23.12.2015 р. Окружний адміністративний суд м Києва задовольнив позов, але Головне управління розвідки Міністерства оборони України, яке виступало на боці третьої особи, подало апеляційну скаргу.

Апеляційний Суд, як і суд першої  інстанції, зазначив, що Міністерством культури була порушена процедура виключення об’єкту культурної спадщини з Державного реєстру нерухомих пам’яток України, оскільки на час прийняття спірного наказу Дачний будинок Мировича вже був занесений до цього Реєстру, а отже, його виключення можливе виключно з підстав визначених статтею 15 Закону України «Про охорону культурної спадщини», наявність яких Відповідачем доведено не було.

Тобто, Суди дійшли до логічного висновку, що вирішення питання про визнання об’єкта таким, що підлягає або визнання його таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, можливе лише до моменту включення такого об’єкта до названого Реєстру виходячи з його відповідності встановленим критеріям, а для виключення інформації про цей об’єкт існують зовсім інші підстави.

Апеляційний суд вдало підмітив, що Позивач, як громадянин України, не позбавлений права відстоювати власні соціально-культурні права, гарантовані Конституцією та законами України, якщо вважає, що їх порушено в тому числі рішенням, дією або бездіяльністю суб’єкта владних повноважень».

Попри відсутність серед джерел українського права судових прецедентів, таке рішення не може не тішити, адже судова практика у справах, що стосуються пам’яток архітектури пішла шляхом надання можливості звернення із захистом порушених  соціально-культурних прав фактично всім громадянам України. Такий випадок є юридично прогресивним і неймовірно актуальним!

Не можливо не зазначити, що за період 2011–2015 рр. кількість пам’яток, що перебуває під охороною держави, зменшилася в кілька десятків разів. Врешті така недолуга політика в цій сфері може призвести до катастрофічних наслідків – втрати значної частини національного надбання.

Управління Міноборони, яке планувало збудувати на місці архітектурної пам’ятки багатоповерховий житловий будинок, не погодилось із рішеннями суддів попередніх інстанцій і звернулось до Вищого адміністративного суду України з метою перегляду вищезазначених рішень.

09 червня 2016 року ВАСУ прийняв остаточне рішення, яким відхилив касаційну скаргу, а логічні і правильні рішення Окружного та Апеляційного адміністративного суду залишив у силі.

Отож, пані та панове, справедливість є, і за неї варто боротись!