Чи потрібно говорити із Захарченком і Плотницьким?

Українські ЗМІ настільки пильно слідкують за народним депутатом Надією Савченко, що без винятку кожен її жест і кожне слово миттєво перетворюється в медійний інфопривід. Враховуючи статус національного героя українки, журналісти часто висвітлюють навіть буденні речі із життя Надії. Однак її публічна заява у вівторок дійсно варта політичної уваги. Мова йде про пропозицію Савченко налагодити прямий діалог між українською владою і ватажками ЛДНР.

Очевидно, багато хто в Україні був здивований таким побажанням щойно звільненої з Росії Савченко, насамперед, через те, що ця позиція повністю повторює одну з ключових вимог Кремля. Попри це, всілякі здогадки про завербованого агента ФСБ, на мій погляд, не варті будь-якої серйозної уваги. Взагалі питання мотивів заяви Надії, з’ясування того, чи це була її особиста думка чи трансляція чиєї б то не було позиції, навряд заслуговує ретельного обговорення. Завдання полягає в іншому: так як відповідна ідея вкотре озвучена і знову набула певного резонансу, не буде зайвим в черговий раз адекватно обговорити її зміст. Зрештою, ця проблема повинна бути одним з ключових елементів української стратегії вирішення конфлікту на Донбасі.

Безперечно, невійськовий спосіб розв’язання будь-якого конфлікту передбачає діалог. Цей висновок логічний і з теоретичної, і з практичної точок зору. І у випадку, якби самопроголошені псевдореспубліки на східному кордоні межували з якимись безлюдними територіями чи принаймні з нешовіністичними імперіями з експансіоністськими настроями, ми б стовідсотково мусили напряму говорити з керівництвом незаконних утворень. Самостійних і некерованих ззовні. Тоді б був лише Київ і Донецьк, народ України і народ Донбасу, які б мусили вирішувати, як вживатися одне з одним далі – без посередників, кураторів, будь-яких третіх сторін.

Але що ми маємо в реальності? В реальності є ляльководи в Москві і маріонетки в Донецьку і Луганську, які попросту ретранслюють написані у Кремлі тексти. Скільки б ми не діалогували із Захарченками і Плотницькими, треба бути вкрай наївними, аби припустити, що вони дійсно виражатимуть волю народу Донбасу. Крім волі своїх патронів на сході, вони ніколи нічого не виражатимуть. Їх існування в теперішньому статусі (як і існування фізичне) можливе лише доти, доки вони робитимуть і говоритимуть те, що їм скажуть. Це – очевидна реальність. Недарма ж говорять: хто платить, той замовляє музику.

Ідея прямого діалогу між Києвом і Донецьком є банальним винаходом Москви, який покликаний досягти двох цілей: легалізувати ЛДНР як повноцінних суб’єктів дипломатичних контактів і остаточно замаскувати справжню роль Російської Федерації у НЕгромадянській війні на сході України. Тому дискусії навколо того, треба чи ні говорити з ватажками «республік», не мають ніякого сенсу, оскільки говорити з ними = говорити з Москвою. Єдиною адекватною відповіддю української сторони на вимоги Росії розпочати прямий діалог Києва з бойовиками може бути лише наша вимога прямого діалогу між Україною і Росією як державою, що обороняється, і країною-агресором.