Навіщо громадам нові повноваження?

Як відомо, процес децентралізації влади означає передавання функцій і повноважень від центральних органів державного управління до органів місцевого самоврядування. Ідея подібного зміщення владних можливостей полягає в тому, що з новими ресурсами і повноваженнями місцева влада працюватиме не на уряд, а на себе, відтак, досягатиме власного добробуту ефективніше, ніж це роблять державні менеджери з Києва. Ця ідея має давню історію і підтверджене досвідом економічне обґрунтування: якщо держава справляється з деякими функціями неефективно, їх передають тим суб’єктам, які мають більшу мотивацію і будуть ефективними. Це однаково стосується і приватизації в економіці, і децентралізації в політиці. Тому цілком нормальною є ситуація, коли відповідні суб’єкти (в нашому випадку – громади) готові краще справлятися з деякими державними повноваженнями і самі вимагають від центру їх передачі на місця. Інша справа, які мотиви і цілі громади переслідують у прагненні позбутися від присутності держави в містах, селах, районах і областях, взявши владу у свої руки.

Минулого тижня суспільство знову сколихнула звістка з Житомирщини – одного з ключових осередків нелегального видобутку бурштину в Україні. Цього разу в Олевському районі відбулася справжня битва між жителями одного із сіл та групи приїжджих осіб із застосуванням вогнепальної зброї. Наслідки цього побоїща могла побачити вся країна з фоторепортажів вітчизняних ЗМІ. Що відбулося? По суті, це був лише епізод війни між селянами і приїжджими бандитами за контроль над бурштиновими копальнями. І ті й інші займаються надприбутковим незаконним видобутком сонячного каміння.

Чесно кажучи, особисто мене вразив не стільки сам факт сутички, яких в цьому регіоні останнім часом рідкістю не назвеш, скільки позиція місцевих жителів і громадян, що їх підтримують. Виявляється, більшість із них виступають проти втручання правоохоронців і силовиків у подібні конфлікти. Селяни готові самі розбиратися, якщо треба – воювати з бандитами, жертвувати здоров’ям і життям, але щоб їх взагалі ніхто не чіпав. Причина очевидна – надто ласим шматком ніхто не хоче ділитися – ні з рекетирами, ні з державою. Загалом треба визнати, що в питанні наведення порядку в місцях видобутку бурштину держава не відзначилася особливим сумлінням, але не слід замовчувати і той факт, що шалений спротив легалізації цієї діяльності чинять і жителі «хлібних» регіонів. І якщо раніше місцеві бюджети грабувала центральна влада, то тепер їх грабують місцеві мешканці.

На жаль, такі установки не поодинокі в нашому суспільстві. Мені неодноразово доводилося чути від громадян, що в контрабанді, яку провозять українці за кордон, немає нічого поганого. Мовляв, не варто їх чіпати, хай собі заробляють. Людям з такими поглядами не вигідна і не потрібна ніяка влада, жоден контроль чи правила, жоден уряд і адміністрація. Але не тому, що всі ці інститути неефективні і перешкоджають більш раціонально використовувати місцеві ресурси, а тому, що вони просто заважають варварському збагаченню місцевих. Для таких громадян децентралізація – це синонім анархізму і вседозволеності. Тож для того, аби одна з найважливіших реформ в історії України відбулася, ми всі повинні зрозуміти, що її головний аспект – не переписування законів і створення нових інституцій, а наша готовність будувати краще життя в громадах замість скочування у беззаконня первісного суспільства.