блоги

Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.02.2018 16:39

«Нові» правові позиції нового Верховного Суду

Ролан Бондарець Провідний юрист з податкових спорів Finance Business Service

«Нові» правові позиції нового Верховного Суду.

З усіма плюсами та мінусами судової реформи, що сталася в Україні, правова спільнота, покладали певні надії на новий Верховний Суд, та його орієнтованість на верховенство права і практику Європейського суду з прав людини, при розгляді справ при формуванні правових позицій.

Такі сподівання були не безпідставними, адже стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України, визначає, що «Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.» (аналогічні позиції містять і інші процесуальні кодекси).

Частиною 1 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено: «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом»

Ні для кого не секрет, що вже багато років, нескінченно суперечливими є позиції судів, відносно застосування податкових наслідків, в тому випадку, коли в справі з’являлися вироки суду (або лише пояснення директора) про визнання фіктивною діяльністю певного контрагента (стаття 205 ККУ).

В даному випадку, найчастіше суперечності виникали між Вищим адміністративним судом, який вставав на сторону платника податків, та Верховним Судом України, який без встановлення вини, покладав на платника податків певні обов’язки, чи позбавляв певних прав. Останній сформував наступну позицію: «Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.».

На наше переконання, ця позиція є хибною, принаймні в рамках чинного законодавства України. І на це неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини.

Як мінімум, суддям відомо про Рішення ЄСПЛ - «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 р. (заява № 3991/03), де суд визначив наступну позицію:

«Якщо одержувач товарів, що поставляються, є особою зі статусом платника податків, яка не знала і не могла знати про те, що операція, яка розглядається, пов'язана з шахрайством зі сторони продавця, ст. 17 Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законодавства країн - членів ЄС в частині податків з обороту - загальна система податку на додану вартість: єдина база нарахування, з урахуванням змін, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., повинна трактуватися як така, що виключає норму національного права, у відповідності з якою той факт, що операція з продажу вважається недійсною - в силу положень цивільного права, відповідно до якого така операція визнається нікчемною як така, що суперечить громадському порядку і здійснена на протиправних началах зі сторони продавця - призводить до того, що платник втрачає право на податковий кредит. У даному контексті не важливо, чи є операція недійсною в силу шахрайського ухилення від сплати ПДВ чи будь-якого іншого шахрайства. (п. 32).

На превеликий жаль, Верховний Суд послідовно та необґрунтовано продовжив сумнівну практику Верховного Суду України в податкових справах, в яких при наявності вироку суду, відносно посадової особи контрагента за статтею 205 КК України, на платника податків покладався тягар відповідальності, щодо сплати податку на додану вартість або зменшення його від’ємного значення (Постанова Верховного Суду від  16.01.2018 року,  справа 2а-7075/12/2670,   К/9901/1478/18). 

Дуже дивним є те, що Верховний Суд, починаючи свою судову практику, не обґрунтовує свою позицію з точки зору верховенства права, не враховує практику Європейського суду з прав людини, а в обґрунтування своєї позиції, лише робить посилання на практику Верховного Суду України, ще за 2015 рік. Це могло б бути зрозумілим, якщо б на таку практику посилалися суди нижчих інстанцій. Але коли до такого припускається Верховний Суд, то виникають певні питання.

Як мінімум, зазначене свідчить про те, що Верховний Суд, ймовірно, не дуже переймався розглядом справи, та не прагнув сформувати дійсно правову позицію, яка б забезпечила сталість та єдність судової практики. 

Тут слід відзначити, що і практика Верховного Суду України, з цього питання,  мала дуже сумнівне правове обґрунтування, тому посилання на неї (практику ВСУ) в рішеннях Верховного Суду, викликає не аби яке  здивування.

Не викликає питань, що дана категорія справ містить виключну правову проблему. Адже подібні справи непоодинокі, це цілий «пласт» справ і, як показує практика, правозастосування з цього питання (не зважаючи на правову позицію ВСУ) є достатньо неоднаковим. А це, у свою чергу, обумовлює необхідність формування єдиної правозастосовчої практики (для чого саме і було створено Верховний Суд).

На превеликий жаль, колегія суддів Касаційного адміністративного суду ВС, не звернула на це увагу, та не скористалася правом передачі справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, як це передбачено статтею 346 КАСУ.

Тобто на сьогодні, ситуація з цього питання, на превеликий жаль, залишилася незмінною.  

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.