"Українська російська": погляд у майбутнє

Першим "дзвоником" став феномен масового російськомовного патріотизму під час найгарячішої фази воєнних дій у 2014-му. Без консолідації значної частини активних громадян - незалежно від їхньої мови спілкування - навколо української ідеї Києву навряд чи вдалося б нейтралізувати сепаратизм у більшості південно-східних регіонів. 

В умовах війни краще унаочнилися й переваги білінґвізму (двомовності) українців. Тут варто згадати хрестоматійний приклад війни 1812 року: не останнім чинником поразки Наполеона було те, що в його війську російську мову розуміли лічені одиниці, натомість більшість офіцерів Олександра І володіла французькою. Характерно, що під час війни на Донбасі у схожому із наполеонівськими вояками становищі часом опинялися московські найманці, коли їм доводилося прослуховувати радіоперехоплення незрозумілою для них українською мовою - само собою, що в наших бійців таких проблем із розумінням мови противника не виникало... 

Навіть із наведених очевидних фактів випливає, що знання російської в нинішній ситуації є нашою перевагою, а не лише "тяжким наслідком окупації та русифікації". Тому насправді подальше скорочення обсягів викладання російської в системі освіти абсолютно не в наших національних інтересах. Навпаки, в українських школах і вишах вона має бути серед пріоритетних для вивчення іноземних мов, поряд із англійською. Причому це не вимагатиме збереження (чи, тим паче, збільшення) наявної кількості російськомовних закладів освіти - досить, повторюю, забезпечити необхідні навчальні курси в україномовних. Не доведеться приймати і якусь спеціальну "державну програму розвитку російської мови в Україні" - тим більше, всі ми знаємо, як у нас "працюють" такі державні програми. Але самими лише констатаціями фактичної двомовності "української політичної нації" та гаслами "Єдина Країна / Единая Страна" тут теж не обійтися. 

Надалі цілком логічним кроком були б унормування та стандартизація українського варіанту московської мови - "української російської" - за зразком "американської англійської" чи "австрійської німецької". Нова мова повинна стати вагомим культурним полюсом, а, відтак, нашим геостратегічним ресурсом на пострадянському російськомовному просторі - в зоні безпосередніх національних інтересів України. Таким чином буде покінчено із монополією РФ і "русского міра" на репрезентацію російської ідентичності у Північній Євразії - одному з головних геополітичних "призів" ХХІ століття, активна участь Києва у сутичці за який є практично неминучою. 

Отже, попри те, що дискусію щодо державного статусу російської мови в Україні слід вважати раз і назавжди закритою, "сусідську" в жодному разі не варто прирівнювати до звичайної іноземної. Цього вимагає сама логіка безпеки й суб'єктності нашої держави.