Мова є мова, щоб хтось не мовив…

Здається, що найбільш радикальним висловлюванням у проекті закону «Про засади державної мовної політики» є пункт 5.3 (перше число – номер статті, друге – номер пункту у статті):

«5.3. Сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови».

Зрозуміло, що цей демократичний підхід не в’яжеться з приматом державності, коли держава повинна бути понад усе, але для того, щоб держава була головнішою, ніж суспільство, такі «сприяння» не зовсім хороші.

Стаючи на бік перманентного державоутворення, можна зрозуміти і настрої державників, але згадуючи про те, хто є головним голодувальником біля колишнього музею Леніна, хочеться замислитись: «А чи все, про що кажуть опозиціонери, добре?». Адже голодувальником №1 є людина, яка зрадила комсомол, В.Чорновола, Ю.Костенка, В.Ющенка и була автором пропозиції видачі 8 тисяч гривень тим дівчатам, яки на Майдані заводили дітей, або хоча б мали посвідчення Майдану. Як відомо, решті українських мам дуже важко було отримати ті виплати… Так що щось не віриться у щирість голодуючих и виступаючих проти закону.

З другого боку, закон не встановлює якість державної мови, а лише стверджує її примат. На жаль, це не означає, що державною мовою зараз є саме українська мова. Наприклад, колись чумаки кінцівки осей возів, на які насаджувались маточини коліс, не цурались називати шипами, а ось сучасні ДСТУ з технічних термінів вважають це слово неукраїнським, тому що похідні слова від цього слова (підшипник, кривошип) заборонені. Подібних прикладів можна навести багато, починаючи з таблиці хімічних елементів і кінчаючи філологічними «вибриками» типу «торгівельний».

Але тут слід вже повернутись до конструктиву. Ось цитата:

«20.1. Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, при умові обов’язкового вивчення державної мови в обсязі достатньому для інтеграції в українське суспільство».

Саме цей пункт и його тлумачення у подальших пунктах дозволяють при правильному підході до його використання збільшити число робочих вчительських місць вдвічі, а то й втричі. Тільки якщо підходити до справи логічно, можна запровадити у школах України дійсний полілінгвізм, до якого так прагнуть наші державники.

Роль політичних та громадських організацій полягає, здається, у роз’ясненні населенню та регіональній адміністрації можливостей вимагати у держави додаткових робочих місць, а це як раз і буде підвищувати авторитет у населення, а у передвиборчі періоди – в електорату.