Польове дослідження громадянської спроможності

Я не знаю, чи проводилося в якомусь із українських міст опитування серед мешканців  про те, ЩО містяни хочуть, ЩО вони потребують у першу чергу, ЩО їм потрібно для підвищення комфорту… Принаймні, мені не доводилося про таке чути.

«Середню температуру  потреб», як на мене, може частково ілюструвати перелік проектів, які подаються у рамках ГРОМАДСЬКОГО БЮДЖЕТУ, що у нашому місті діє другий рік поспіль.

Так ось, цьогоріч у Сумах, наприклад, у найбільшому запиті – різного роду спортивні майданчики (ринги, роле-дроми) – їх близько двох десятків; близько десятка – дитячі майданчики; ще приблизно стільки ж ідей щодо благоустрою території; по кілька проектів, що стосуються альтернативних джерел енергетики, культури та туризму, освіти.

Тож із 51-го поданого для реалізації через бюджет участі проекту СПОРТ І ЗДОРОВ’Я на першому місці. І це, мабуть, правильно… Адже кому та культура-туризм-енергетика-освіта потрібні, якщо здоров’я немає.

Та, здається мені, тут спрацював і інший фактор: дешево й сердито (за бюджетні гроші) і думати особливо не потрібно (над описом, кошторисом морочитися) ми можемо викликати симпатію своїх сусідів, познайомитися з ними, попишатися зробленим. Спортивний чи дитячий майданчик і видно добре, і робиться легко. А потреба у визнанні – одна із ключових для людини.

Звичайно, ми ще далекі від принципу Бразильської робітничої партії «низи вирішують, що робити верхам». Наше бідне населення не готове до управління містом, воно звикло, щоб ним управляли. Жити із думкою про те, що «вони повинні», «на те вони і влада» - набагато простіше. І не потрібно думати, описувати, розраховувати, доводити необхідність… Критикувати у кухні за чаєм – куди приємніше і комфортніше.

Як автор загальноміської ініціативи, що подавалася на конкурс бюджету участі,  хочу поділитися кількома своїми відчуттями і висновками.

Що це було для мене?

По-перше, це була реалізація свого права громадянки міста прямого вирішення питання місцевого значення. Хоча, щоправда питання соціальної активності і щасливого життя людей поважного віку виходить далеко за рамки проблем нашого міста.

По-друге, я в такий спосіб, хотіла показати іншим, що від нас-таки дещо залежить. І наша ініціативність, небайдужість, активність можуть змінювати життя навколо. І вони просто повинні бути. Це був «екземплярний» прийом у громадянській освіті: я зробила; робіть так, як я; разом ми сформуємо ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО і зробимо наше життя (наших дітей, батьків) більш комфортним і радісним.

По-третє, це був прекрасний тест власної спроможності черговий раз вийти за межі зони комфорту, можливість відточити навички аргументації та переконання. Це був прекрасний досвід! Це був шикарний нетворкінг, який збагатив мене купою довірчих і довгострокових відносин з людьми, та дав відновлення старих добрих зв’язків з колишніми студентами, колегами, приятелями.

Які висновки можна зробити?

• «Соціалка» і високі моральні матерії мало кого хвилюють, окрім тих, кого безпосередньо це торкається. Люди злі, усім нехтують і зневажають, навіть не вникаючи. Тільки кожен п`ятий, до кого я зверталася з проханням підтримати мою ініціативу реагував позитивно (це ще не значить, що голосував)
• Працює те, що можна вишикувати і повести шеренгою до пункту для голосування. 51 проект і тільки близько 12 тис. голосів (за прикладом Сум).
• Влада, яка «заігрує» з громадськістю, зробить все, щоб голос громади позбавити сили у будь-який спосіб (депутати є авторами проектів, пункти для паперового голосування визначають у місцях, де їм зручно буде працювати з потенційними голосуючими; більшість членів координаційної ради громадського бюджету – ті ж таки представники влади, які «прочитають» положення так, як буде «корисніше» для містян, де вони балотувалися як депутати).
• У нас прогресує «активна байдужість», це коли ідею спродукувати не вважаємо за потрібне (мовляв,  там свої схеми працюють), і проголосувати важко (це кудись іти потрібно… чи реєструватися та ще й з паспортними даними!). А активність проявляємо, критикуючи усіх і вся, сидячи на дивані перед увімкненим телевізором.
• Ми на скільки бідні, що нам не до радості буття і не до щасливого життя. Кожен четвертий запитував, чи передбачена у проекті матеріальна підтримка його учасників. І розмова зводилася до сакраментального: «Не вчіть мене жити – допоможіть матеріально»

Потреби, як і смаки, формуються…

Громадянське суспільство не постане тільки тому, що в «Новій українській школі» викладатиметься інтегрований курс «Громадянська освіта» або тому, що розроблена концепція розвитку громадянської освіти.

Це (хоч і банально звучить) справа кожного з нас. Для початку це відповідь на питання: Хто я? і Що я хочу?